Сидиш. Мовчиш. Але чому?
Невже нема в тебе жалю?
Невже це я така погана,
що знов запитую:
«Я все ж кохана?»
І знов те саме, як тоді,
але минувши дві доби.
Ти відповіси немов я та,
з якою б ти зв’язав життя.
Але в душі в мене сумління.
Мені здається ніби ти,
говориш все мені тоді,
коли вже бачиш, що вже далі
брехня здійметься вся над нами.
І ось ти знов: сидиш. Мовчиш.
І тільки це ти говориш:
«Моє малесеньке дівчатко,
ти так накручуєш усе,
що далі буде тільки зле.
Невже не вмієш промовчати,
посидіти и не кричати?
Я дуже хочу, щоб завжди,
у холоді, у тьмі, у щасті та в вісні,
ти, тільки ти, була зі мною назавжди.»
Ось так проходить час за часом.
Минає місяць, потім рік.
За ним ще два, а може й вік.
Ніхто не знає, як все буде.
Тому що доля-це сюрприз.
Відкрий, зирни і зрозумій,
що так легко, як все здається
побачиш тільки ти в вісні.
