Вона там пройшла і земля затремтіла,
а впевнений крок невидимо босий,
і все, що так рідно пригортає до тіла,
лишає собі назавжди й назовсім.
То буде помада або теплий светр,
м’які рукавиці чи модна хустина,
але не підпустить до себе й на метр,
якщо на обійми запросить людина.
Вона не холодна, втім холодно їй,
минуле так гріє, як стара батарея,
а от і сезон – сезон холодів:
на ніч дві ковдри, від нежитю спреї.
А дощ за вікном розмиє «сьогодні»
і вітром закутає в «завтрашні» шати.
Вона не чекає – стрибає в безодню,
може, їй нема що втрачати?
Нема. Не було і не буде.
Перетвориться в попіл розлогий есей.
Її все життя обирали не ті люди,
і вона обирала не тих людей.
