Ти прийшла у цей світ навесні,
А пішла восени на світанні.
Вересневії хмари сумні
Освятили тобі шлях останній.
Промайнула враз думка проста
І страшна, ніби постріл у спину:
Я тепер на землі – сирота.
Ні для кого віднині не син я.
На щоках дощ солоним ставав.
Люди мовчки ішли по калюжах.
Я себе за безсилля картав,
Що тебе врятувати не здужав,
Що запізно примчався від справ,
Що з лабетів не вирвав у смерті
І тепер з усіх сил тамував
Крик у горлі, як чорта у пеклі.
Змиє дощ із блідого чола
Передсмертну незвідану муку.
Ти ще жити і жити могла,
Так любила мене і онуку.
Небеса окропили дощем
Свіжі квіти на свіжій могилі.
А у серці – пронизливий щем.
Спочивай, моя матінко мила…
