водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
гіпнотичним факірам годинникових стрілок
і з неї вже прозирають немов крізь воду
сиве хлопчаче обличчя —
ніби цупке волосся не оминуло
жодної павутинки бабиного літа —
й дівчачий силует який спирається на костур
так легко як спиралось би на трембіту
присіле небо
хто з них першим наважиться спинити
осінній листок що кружляє над ними
ніби настромився на невидимий ріг вітру
шматочком яскравої ганчірки
в затяжній кориді
якщо довго споглядати за ним отак
закинувши голову догори
починає поволі паморочитися
і ось ти вже сам пливеш
безладною течією
ти сам крихкий сторопілий листок
за мить до падіння
за мить до того
як просвітяться зіниці
наче медичним ліхтариком
соломинками сонячних променів
10.01.21
