Є одна історія, про номери, яку не розповісти, вважаю, не маю права.
Потім хтось може сказати, що про таке не говорять, чи не прийнято розмовляти, чи наврочити собі чи, навіть, комусь можна. Згоден відразу з усіма, але моє «я» бачить, що все одно з тими нами усіма в цьому світі відбуваються якісь такі грандіозні, всеохоплюючі, еволюційні зміни незалежно від нашого «хочу» чи «не хочу», «буду» чи «не буду». І зміни ті відбуваються саме від того, робимо ми щось, чи не робимо, даємо ми свою згоду на щось, чи не даємо, кажемо ми про щось вголос чи мовчимо, але думаємо про це.
Тож, як кажуть: хоч кінь, хоч погонич – а винуватець пасажир.
А може, це просто вже вповні діє космічна ера Водолія, що наступила?
Ось самі побачите.
Всі номери важливі, особливо державні – це ті, що їх на автомобілях спереду і ззаду чіпляють. В своєму житті я на них звернув увагу, коли мені автомобіль купили. Якщо коротко – то був автомобіль на кілька сімей: скинулись і купили, але власник я. Життя тоді було: поїдь, привези, відвези, зустрінь, забери. Я тоді був, як ото в анекдоті:
– Молодий чоловіче, ви ніґде не працюєте, і нА що ви живете?
– На здачі.
– На Які тАкі здачі?
– Батько, мати,всі родичі постійно дають гроші на заправку і щоб я їм щось купив і привіз. Всі здачі мої.
Так отож, про номери – приїхав я, значить, до МРЕВ ДАІ новою, із салона автівкою південнокорейського виробництва, підійшов до віконечка, та й показую документи, мовляв, номери потрібні. Молоденька дамочка у військовій формі за віконечком прискіпливо війнула на мене довжелезними чорними віями, потім так само ними прискіпливо обмахнула документи, що я їй передав, потім вийшла зі свого кабінету, і плавною ходою канатохідця поцокала кудись коридором. Через кілька хвилин повернулася і якимось співучасницьким голосом сказала:
– Пройдіть, будь ласка, другі двері, передостанні, по коридору, з правого боку.
Я пройшов, чемно постукав і відчинив. З дверима, як не дивно, вгадав: дверей було всього троє і всі вони були з одного боку – з правого. Начальник у погонах і в охайній зачісці «світлий кабріолет» сидів за столом ліворуч, навпроти нього на краю стільця сидів відвідувач, і тихенько щось розказував.
– Вибачте, секретар сказала…
– Вам потрібно отримати реєстрацію! – майор, а я розбираюся в погонах, сказав мені це так, ніби повідомляв про прибуття пришельців, але про це ще ніхто не знає.
– Номери, сказали, потрібно отримати у вас…
Майор маленькими очима над повними рожевими щоками оглянув мене з ніг до голови, потім з таким виглядом, ніби я йому все ж таки сподобався, примирливо сказав:
– Давай так: прийдеш завтра рівно після обіду, якраз нікого не буде, і ми все зробимо, як треба.
– Нікого не буде? Один я? Може післязавтра? Я зможу.
– Та ні, просто завтра до обіду я буду в області, а після обіду приїду, але про це ніхто не знає. Оголошення є – що мене не буде.
Той, що сидів на краю стільця навпроти майора, засміявся тоненьким сопрано, голосно і улесливо.
– А в скільки у вас обід закінчується?
– На два приходь, – майор подивився на співбесідника. – На чотирнадцять нуль нуль.
Сопрано ще улесливіше засміялося.
Назавтра о чотирнадцятій, коли я зайшов у будівлю МРЕВ, у приймальні справді нікого не було, а за віконечком сидів сам майор. Він прийняв документи, все роздивився, помугикав, і сказав:
– Пішли до машини!
Пішли до машини. На вимогу я повідкривав капота з багажником і всі двері, майор попереписував з усіх наклейок всі номери, назви, кольори, і каже:
– Десь ще повинен бути номер кузова. Раз під капотом немає, то давай шукати на порозі чи в багажнику.
Пошукали – немає. Майор повернув до мене своє повне запитань обличчя і застиг, ніби сфінкс. Я стояв і кліпав на нього. Він знову позаглядав під капотом – немає!
– Де номер кузова? – майор з таким виглядом глядів на мене, ніби я не хочу казати, де той номер.
– А я звідки знаю? Я ніколи їх не бачив і навіть не знаю, як вони виглядають! Скільки в нім цифр?
Майор почухав потилицю, відійшов крок назад, і вдумливо почав оглядати автомобіль.
– Там ще й букви є… Ану давай, віддеремо під килимком, біля твого сидіння, - і майор енергійно рушив щось віддирати під килимком.
– Віддирати під килимком? А може…
– Та не бійся, воно потім… та обшивка на своє місце стане, просто номер кузова десь там повинен бути.
В обшивці під сидінням дійсно виявився спеціальний виріз для доступу до того номера, який швидко знайшли. Він справді був довжелезний і з кількома латинськими літерами.
– Ну от бачиш! – майор розквітнув, як тюльпан весною. – Я ж казав! Тепер пам'ятатимеш, де той номер!
– Звичайно, пам'ятатиму, – в мене сумнівів не було.
Потім ми з майором пішли знову до віконечка, він взяв за віконечком якусь папку з бомагами, всі мої документи, і пішов коридором у свій кабінет. Я провів його поглядом, походив трохи, та й сів на довгу м’яку лаву, що стояла в прихожій.
Чекав довго. Вставав і читав щось на стінах, на плакатах, на різних папірцях, линдав тунди-сюнди від вікна до стіни і назад до вікна, видивлявся щось за вікном, а потім у самому вікні; потім знову сідав на лаву і прискіпливо оглядав стелю. Нарешті, ніби манна небесна, майор вийшов із кабінету і пройшов мимо, дивлячись на мене, чомусь, великими круглими очима. В руках він тримав два номери і купу всього. Я схватився і підійшов до віконечка. Пам'ятаю тодішню думку: «Якщо буде три шістки – не візьму! Буду пропонувати гроші – скільки захоче, тільки не візьму три шістки! І три дев’ятки теж!»
Майор зайшов до кабінету за віконечком, всівся за стіл і поклав номери на стіл так, щоб я їх бачив. 6491. «Нормально. Є автентична одиниця, є відповідальна четвірка, яка між вертихвостками шісткою і дев’яткою, що хоботками одне до одного, а не сідалами. Чудово!».
Майор якось ніби аж просвітлів від мого виразу обличчя, і назвав суму, яку я повинен був заплатити. Я віддав йому вказані гроші, він видав мені номери, повернув документи, я кільканадцять разів порозписувався, він віддав мені чеки із здачею і наголосив:
– Ось, тримай чеки і не викидай, щоб вони були в тебе!
Ввічливо і від серця подякувавши, я поїхав собі, причепив номери, та й почав їздити.
Потім мені, здається на роботі, сказали, що в мене номер – шістдесят чотири дев’яносто один – щасливий: шість плюс чотири дорівнює десять, і дев’ять плюс один дорівнює десять, а це означає, що номер щасливий. Я згадав тоді, що колись в дитинстві ми їздили до школи автобусом і нам видавали квитки, а там теж цифри, тільки їх шість, і ми по три додавали, щоб рівні суми знайти, тобто щасливий номер. А тут по дві цифри. Ну так, то й так.
Звичайно, я погодився, що в мене щасливі номери, і вже їздив потім з ними значно щасливішим.
А на літери, що є біля чисел на тих номерах, я й уваги не звертав. Аж поки, даруйте, батько не помер. Не буду брехати, скільки часу від тієї події минуло, може з пів року, може більше року, але сиджу якось на свіжому повітрі, як завжди медитую, ні про що не думаю, спостерігаю життя навколо. І тут погляд падає на номер мого авто, що стояло поряд: ВЕ6491АН. Справа в тім, що мого батька звали Василь, все життя, аж до самої пенсії, він працював електриком в РЕМі, і майстровитим був електромонтером, у своїй справі прикладом. А помер у шістдесят чотири. «От вам і ВЕ64 – Василь Електрик в шістдесят чотири» – коли щось подібне приходить з думкою вперше, думка не зупиняється і починає стрибати в різні боки, ніби шукаючи вихід із клітки.
Можливо, я відпустив би ту думку, відчинив би їй дверцята у всесвіт, не звернув би на це аж такої завеликої уваги, але друга пара цифр і літер повністю повернула мене з медитації до повсякдення. З нами тоді жив дідусь, мамин батько, він був учасником Другої світової, старенький, під дев'яносто років, але ще ходив самостійно і браво грав на баяні. На похороні батька він сказав, плачучи, коли з ним прощався:
– Вибач, Васю, що я пережив тебе, і якщо щось погане тобі сказав чи зробив – теж вибач.
Після похорону батька, на якому народу дуже багато було, і на якому то не я був, бо ноги то не мої ходили і слова не мною казалися, я став якимось не таким, як до того; і після тієї першої думки про ВЕ64 я дивився на діда і думав: «91 АН. Зараз вісімдесят вісім чи вісімдесят дев’ять, скоро дев'яносто. АНалогічно, коли стукне дев'яносто один, чи, якщо почати читати ззаду, – НА дев'яносто першому? Рік різниці… майже…»
Вголос я про це нікому нічого не казав, бо й сам старався не думати про це; час минав повільно, дідусь хворів усе частіше й частіше і злягав все дужче і дужче. І ось його дев'яносторіччя! Він вже майже не ходить, але сидіти може довгенько; біля нього сиділка, бо не хотів, щоб його в такому стані обслуговували рідні. А надворі – десь там далеко у нас – війна, Крим забрали, в Донецьку і Луганську воюють. Добре, що батько всього цього не застав.
А дідусь, ветеран бувшої великої війни, з бойовими медалями, останнім часом дивися на мене таким поглядом, ніби я, якщо захочу, зумію порухати цілими будинками і вулицями, а всю на світі воду зробити твердою.
– Го-о-о-осподи-и… синку, я не можу цього зрозуміти… ну я-як це… що ж це робиться… я-я-як… ця війна… – стуляв змарнілі уста і піднімав брови.
– Отак, діду! Колись одна дівчина в групі, коли ще я вчився, розказувала про себе, як вона з одним хлопцем кілька років зустрічалися. Він її спочатку обожнював, заціловував, подарунки дарував, чекав поки ще підросте для заміжжя, а потім запивати почав частенько. І нічого би було б, якби руки не почав простягати. Один раз, другий. І дійшло до того, що дівчина та вирішила сказати йому категоричне і останнє «ні». Так той хлопець наказав їй та її батькам повернути йому всі подарунки, які він подарував за минулі три роки! На всю округу кричав, усі сусіди чули!! Всі подарунки – негайно повернути!!! Прийшлося, казала, позичати в людей гроші, щоб купити всі необхідні парфуми і два десятка букетів, та й повернули все те йому.
– Ти прав, звичайно, синку, негоже це. Але до чого це? – дідусь дивився нерозуміюче.
– До того, діду, що якщо навіть Крим нам подарували, просто подарували, то його забирання виглядає точно так, як у того хлопця з дівчиною. А більше нічого і не треба.
Не минуло й двох місяців після святкування дев'яносторіччя, як дідусь помер.
«Отже – НА дев'яносто першому», – подумав я тоді.
Пройшло скількись там часу, кілька років, і я вирішив, що мовчати про це можна переставати, і кілька разів, за підходящої нагоди, розказував комусь про свої номери на автомобілі. Розповідь, на мій подив, мало викликала цікавості. Хтось на мене дивився, як на дурника; хтось казав, що такого не може бути; хтось казав, що потрібно було тому майорові «дати на лапу» і він би дав кращі номери, «красиві»; хтось кивав головою, прицмокував язиком і просто мовчав; а хтось, не пам'ятаю вже й хто, одного разу сказав: «Значить і твоя там смерть зашифрована!»
Відтоді розказувати цю історію я перестав, а сам задумався: «ВЕ6491АН. Якщо від дідуся вже почали читати назад, то продовжуємо – НА1946ЕВ. Гм, цікаво. Що таке 1946? Перший рік після повного закінчення Другої світової; НА – зрозуміло – це «на»; ЕВ – так, як ініціали не підходять, то В напрошується «власник», або «внук», а Е – енергетик, бо за одним із фахів я «інженер-енергетик сільського господарства».
Отже, що ж ми, дешифратори, маємо: «На першому році після… Третьої світової?»…
Гм… отакої… як цікавезно все получаєцця…
Чи може воно щось зовсім інше означає? Чи може зовсім нічого не означає?
Цікаво, правда? В будь-якому випадку достатньо для того, щоб хоча би цим здивуватися.
***
ID:
983927
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.05.2023 21:14:02
© дата внесення змiн: 19.08.2024 15:00:18
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
