Не шкодую про те що було,
А навіщо мені шкодувати?
Що було споришем поросло
І вже в ньому стежок не топтати.
Не гуляти мені в тих садах,
Що колись частували плодами.
Знову сльози блищать на очах,
Ті стежки заросли споришами.
Та в тих травах стежинку знайду.
Ту вузеньку ,та саму найкращу
І за руку тебе поведу,
Пригадаємо молодість нашу.
Не шкодую про те що було,
Що давно заросло споришами,
Бо воно нас сюди привело,
І в майбутнє іде разом з нами.
Гарно! 
