Щось у душі моїй тремтить,
Коли лист з дерева летить,
Коли він з гілки опада.
О, як мені його шкодá!
Неначе зовсім то не лист,
Який летить під вітру свист,
А наче то душа моя.
Мов пада то не лист, а я
Із дерева свого життя
Паду у прірву, в небуття.
А шелест листя отого –
Гіркий плач серденька мого,
Що плаче, бо не має сил,
Не має більше дужих крил,
Аби піднятись, підвестись
І полетіти знов увись,
Немов на волю з клітки птах,
Що прагне жити в небесах.
А лист летить усе й летить…
Здається вічністю та мить.
Немов ніколи й не торкне
Землі він, але ні, мине
Його падіння, тихий літ.
Закінчить він той свій політ.
Легкий політ він закінчи́ть.
За кілька митей долетить
І він до матінки-землі.
В наступний рік на тім гіллі,
З якого лист впав неживий,
Звичайно ж, виросте новий.
Євген Ковальчук, 25. 11. 2019
