Моя пам'ять про тебе стає вічною
Щоразу, коли я відчуваю той
Легкий вітер,
Що рожевіє під тінню
Призахідного сонця,
І хтось безборонно хоче,
Щоб так тривало довго,
Настільки,
Щоби ніщо не завадило,
Щоби воно зникло зі своїми страхами,
Війнами,
Які косять нас,
Таких зелених, недостиглих,
Що ми й не встигаємо стати врожаями.
Ми не наситимо радістю наступні покоління.
Вони знову нестимуть той пекучий тягар
Смутку,
Відчуття,
Що ще би трошки,
І все би встигнули,
Побачили би більше,
Відчули би більше любові,
Бо вона буває різною:
Солоною, як перше море в дитинстві,
Густою, як занурення рукою в любе волосся,
Страшною, як гроза взимку,
Але й та минає,
А час застигає,
Як кошмарний сон,
Як біг по крихких сходах.
Зупини це навалою ніжності,
Тільки не порань.
Любити треба вичікуванням,
Мов первісний мисливець,
Який чигав на здобич,
Не знаючи наперед результату.
