*****
Коли в моїй уразливій душі
Утворюється темна порожнеча,
Слова об’єднуються у віршí −
Надії вогник, успіху предтеча.
Коли з мого сердéнька струменить
Утіха безупинною рікою,
Поезія промінням сонця мчить,
Бодай не позбулося супокою.
І кожнії проникливі слова
Чи то в годину радості, чи смути
Сприяють незбагненнії дива
Усім своїм єством ураз відчути,
Збудити могуть безмежну в собі,
Розправити душі незламні крила,
Повірити, що ти все ж далебі ‒
Частина світу і в тобі є сила;
Та сила, що спроможна все змінить,
І навіть, що тобі не до вподоби.
Лиш варто серце й душу хоч на мить
Звільнити від міцних тенет жадоби,
Жадоби до багатства, що без меж,
Та до безконтрольованої влади,
Які лише ведуть невпинно все ж
Лиш до хаосу і свого «Я» зради.
І лиш у тому випадку збагнеш
Ти сам себе і сутність цього світу,
Якщо достоту тим шляхом підéш,
Де серце та душа будуть у цвіту.
Адже життя – це лиш єдина мить
І водночас – безкрая вічність наче.
Тому, щоб з гідністю його прожить,
Слід кожну мить ловить, одначе.
Євген Ковальчук, 21. 02. 2015
