***
Якось мені довелося в дитинстві жити в Зеленому Яру довго, бо з'явилася у мене сестричка Лариса, а я захворіла на скарлатину. Тож треба було ізолювати мене від неї.
Може уже з того часу запам'яталася хата, в якій виріс тато.
Була вона велика: посередині — коридор, метрів зо три довжиною, і приблизно стільки ж шириною. Попід стінами з обох боків стояли лавки, пам'ятаю, ліворуч на лавці — відра з чистою колодязною водою, а поруч кухоль. Був він із жовтого металу, великий, мабуть літровий, гарний, хоч і саморобний. Пізніше я довідалася, що робили такі кухлі із якихось великих снарядів.
Посередині коридору — вхідні двері до хати, у кухню, що займала, мабуть третину хатньої площі. В ній “панувала” велика “руська” піч, з лежанкою, у якій приваблювало нас малесеньке віконце. Нас — це мене і молодшого сина дядька Карпика — Гришу. Він часто провокував мене на якісь пустощі, бо був років на п'ять старший, а потім сміявся від того, що я йому вірила.
Праворуч від дверей, біля вікна, стояв великий стіл, біля нього під вікном і навпроти, з другого боку — довгі лави, застелені чистими домотканими доріжками, а в торцях столу з обох боків стояли табуретки. Від столу до печі був неширокий прохід, який вів і до дверей у залу.
Верхня частина дверей була із скляними шибками, зі сторони залу завішеними вишитими занавісками.
Гратися, і взагалі заходити без діла до зали нам забороняли, але декілька разів я там була, тож пам'ятаю ліворуч біля дверей під стіною велику скриню, далі під іншою стіною — застелене двоспальне ліжко з горою подушок у вишитих білосніжних наволочках, ще далі у кутку велику шафу.
Навпроти дверей у стіні двоє вікон, між ними стіл, з вишитою скатертиною, на столі — ваза із засушеними польовими квітами. У стіні праворуч також два вікна, під стіною довгі лавки, з яскравими, вочевидь новими, самотканими доріжками.
Усі вікна в залі завішені гарними тюлевими гардинами.
Ліворуч у кухні було ще двоє дверей до двох спалень. Ці двері були щільні і чомусь завжди зачинені.
У всій хаті поли були з глини — вони називалися долівками, і були застелені ряднинами. Час від часу долівки “підновлювали”, щоб не розпилювались від висихання: розчиняли у величенькій мисці жовту глину та кінські кізяки, і обережно, віхтиком, наносили цей розчин на долівку. Добре витрушували ряднинки, і коли долівка висихала — застилали ними.
***
Пам'ятаю, як їздили ми у Зелений Яр. Будили нас, дітей, рано, сонечко тільки-но викотилось із-за горизонту, трава біля двору сріблиться від роси, а повітря чисте, прозоре, ще свіже від нічної прохолоди. На дорозі навпроти двору вже чекає на нас “екіпаж” - шкільний возик, і терпляче пощипує травичку обабіч дороги запряжений в нього кінь Васька. До Зеленого Яру сім кілометрів, дорога грунтова, але рівна і наче утрамбована, бо машин у ті часи було мало, а люди із навколишніх сіл переважно пішки йшли у П'ятихатки на базар, чи в магазини, або на вокзал.
І ось, їдемо. Тато височіє спереду на дошці-сидінні, а ми сидимо, чи лежимо у возі на соломі, яку спеціально для нас туди постелили, щоб було зручніше і м'якше.
Сонечко поволі підіймається все вище і вище, колеса тихенько вицокують свою ритмічну пісню на нерівностях дороги, навкруги зеленіють безкраї колгоспні поля, рівним строєм височать впродовж близької залізниці стрункі пірамідальні тополі. А ми, відкривши ротики, тихенько тягнемо тоненькими слабкими голосочками: - Ааааааааааааа....
- А-а-а-а-а-а-, - вібрують вони в такт колесам воза.
Мир, спокій, поряд тато і така краса навкруги!
***
У селі Зелений Яр у ті давні часи був ставок, великий і глибокий. Тато водив мене до нього влітку, зовсім маленьку, років п'яти-шести. Приємно було скупатися у чистій теплій воді, а потім полежати на м'якій зеленій травичці.
Ми йшли до нього вниз пологим лугом, до верб і тополь, що густо поросли понад водою, і мені чомусь здавалося, що ці краєвиди бачу не вперше. І хоча ходили ми туди вдень, але потім згадувалася мені чомусь повномісячна ніч, і саме цей ставок у срібно-голубому серпанку. Якимось внутрішнім відчуттям бачилася молода дівчина, що схвильовано стоїть під вербою в очікуванні першого побачення...
Хто це? Може я, але в іншому житті?
(Далі буде)
ID:
922626
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.08.2021 10:55:03
© дата внесення змiн: 19.08.2021 11:57:34
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
