Він палив, а вона мовчала.
Не терпіла ж диму донині –
Та наразі не сперечалась.
Били в скло дощові краплини.
Як відрізані, в цій машині –
Острівці серед зливи й грому,
Від всього, що кинуто ними –
Від родини, роботи, дому.
– Нумо! – хитро він посміхнувся.
– Починай! Бог засудить, люди…
Ти ж зразкова жінка й матуся.
– Не жартуй так. Вже хай, як буде.
А як буде? Звісно, що сварки.
Сльози потай і душ холодний,
Шепіт злий сусідки-пліткарки –
Ніби ж праведний гнів народний.
В кров уста… Терпи: шлюб законний.
Хоч життя до пекла подібне.
І вервечка ночей безсонних.
Розуміла – піти потрібно.
І не бачитись більше. В змозі?!
...Очі ці – чорторий, що сниться.
Ці краплини дощу, як сльози…
І дві родимки на ключиці:
Їх торкнутися б лиш губами…
Сил нема в цю мить розлучатись!
Не прекрасна для нього Дама…
Так, дрібничка, нема чим пишатись.
Як набридне комфорт, що далі?
Піде геть він у день наступний,
Ланселот міських магістралей,
Переможець потвор підступних.
Буде потім те все, пізніше.
Нині в світі їх тільки двоє.
Не обійме чому міцніше?
І не скаже: "Лишайсь зі мною!»
Власний голос вона не впізнала:
"Допалив? Ми всі люди з плоті».
Небо блискавка розірвала,
Як життя – на «до того» і «потім».
Переклад: Світлана Кононенко
