Новорічне протиріччя
їй
А ти мені наснилась як Ассоль,
яка мене на березі чекає...
але реально я напевне граю
у п'єсі цій чужу для мене роль.
Не маю я червоного вітрила,
Мій човен підхопила течія
й несе його у вирі житія,
яке й собі уже стає не миле.
У цьому світі ми лише зерно,
яке у полі висіває вітер,
товче недоля, наче мак в макітрі,
і як не вигрібай – усе одно
опустимося тінями на дно,
де нікому обняти й обігріти.
Торішнє сум'яття
йому
Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.
Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.
З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.
