Лягає доріжка під ноги:
То смужечка сіра, то біла.
Життя простеляє дороги,
Лікую розтерзані крила.
І знову лечу, наче вітер,
Лишивши вчорашні тривоги,
Складаючи долю із літер,
Каміння лягає під ноги.
Іду обдираючи душу,
Забувши за всі застороги.
І гупає в скроні: « Я мушу!
Я мушу іти до знемоги!»
І ношу Сізіфову знову
Під гору крутезну кочу.
Сорочку вдягаю тернову,
До світу німого кричу.
Охрипла душа від натуги.
І спокою в серці нема.
На голос мій, сповнений туги,
Мовчить збайдужіла пітьма…
