Як був маленьким, крихітним колись,
Не розумів чому усі сварились,
Чому у мами сльози полились,
І батько йшов з дому? Чому усі злились?
Як був маленьким я лиш розумів,
що і погане можна все забути.
Але в дитинстві мало що умів,
І мало знав, а саме, як тут бути.
Одного дня, нестримався, утік.
Я вибіг в поле де зелена травка
Простягалася вдаль прямо і в бік.
Ось така історія-забавка.
У полі серед сонця і трави,
У тишині і в компанії із вітром,
Я шукав стратегії війни,
Проти всіх дорослих, і зі світом.
І знайшов лише я в себе гнів,
Я знайшов скривавлене сердечко,
І на пагорб проти сонця сів,
Й подивився в даль я на містечко.
Гнів у серці це уви біда,
Це той шлях кудою йде прокляття,
Хай всі йдуть, але не піду я,
А я сміятись буду із завзяттям.
Буду веселити всіх підряд,
Раз вони не можуть помиритись,
Всім пока даватиму заряд,
Раз вони не можуть це навчитись.
Давно колись ми були всі дітьми.
Ми вірили у щастя і удачу.
А хто ми зараз? Гляньте. Хто є ми?
І хто ускладнює природню цю задачу?
І я колись на пагорбі в траві,
Сказав собі, твердим, дорослим словом,
Що всі вони напевно неправі,
Я відповідь знайду обов'язково.
І всім повідаю секрети мудреців,
Що гнів веде людей не в ту дорогу,
Я відповідь шукатиму в творців,
Або всю творчість я пізнаю в Бога.
Чому з емоцій шкодить лише гнів?
Чому лиш він всьому причина?
Чому лиш я спитати це умів?
Чому проблему бачить лиш дитина?
Чому дорослі завжди неправі?
Чому там кожен завжди центр світу?
Чому дорослі часто всі сумні?
Чому веселим тяжко всім уміти?
На всі питання відповідь знайду,
І ще мільйон поставлю по дорозі,
Але я маю знищити біду,
Якщо ніхто не знищив її досі.
