Революція гідності,
Відваги, честі, рівності.
Почалася з мирного протесту студентів,
Майбутніх професорів та інтелігентів.
Та молодих людей брутально розігнали,
Неначе з рідної домівки їх прогнали.
Уперше за тисячі років у святині дзвони задзвеніли,
Яка одних захистила, а інші бігли прудко, що є сили.
А дня наступного на Майдан люди почали сходитись,
Барикади із підручних речей для захисту зводитись,
Людям врешті-решт просто рвучко увірвався терпець:
Влада звела їхні світлі сподівання нанівець.
Між мітингувальниками та спецпризначенцями спалахували сутички, протистояння,
Таким чином влада намагалася придушити народні, мирні та протестні поривання.
А тим часом у центрі столиці розросталося наметове містечко,
Мов з новою силою забилося українське приглушене сердечко.
Люди затято стояли ‒ не розходились.
Народні віче кілька разів проводились.
Суспільство реальних змін, реформ, виборів вимагало
І різні сценарії розвитку подій розглядало.
Та всіх цих закликів критичних мов не чула недолуга влада.
На її обличчі мов було написано: жадібність та зрада.
В інших містах також розгортались мітинги й протести.
Україна мов на міць та витримку здавала тести.
На Майдані усі робили свої маленькі, позитивні чи негативні здвиги.
Хтось малював на незвичних полотнах, інші творили музику чи читали книги.
Прапори зоряні, синьо-жовті тут, там майоріли
І звуки різних голосів та нот виразно так тремтіли.
У серцях мільйонів палав потужний та незгасаючий вогонь.
Люди грілись біля діжок, у наметах, гріли прошарки долонь.
Вони тут, там займали державні адміністрації
І мов плавали у напруженій інформації.
Усе це дійство немов зливалося в один, єдиний фон.
Від вигуків палких, гарячих мов розривався мікрофон.
Хтось формував, а хтось навчав правилам захисту Самооборону.
Сміливці відповідальні входили у цю відважну охорону.
На вулицях палали шини, іскрилися «коктейлі», будувалися й тріщали барикади.
Жодна зі сторін не бажала перша зменшувати сильних натисків нерозривної блокади.
Їздив до садиб можновладців і там гримів протестами гучними Автомайдан,
Щоб показати, що вони мають правдиво, відкрито й точно звітувати нам.
Люди, будуючи укріплення, бруківку з рук у руки передавали,
Історії про людей та про події одне одному розповідали.
Усі там злагоджено рухалися, як цілісний, єдиний механізм.
Хтось діяв радикально, хтось повільно, а хтось шукав в усьому оптимізм.
Літали іскри, салюти та вогні, палали барикади й шини.
Мов плакало від болю й ярості зламане гілля конюшини.
Протистояння загострювалось,
Плетиво вимог оновлювалось.
Раз у раз активістам не давали спокою «тітушки»,
Сипали на них свої удари ‒ брутальні й сильні «стружки».
Всі поривалися сюди, туди, але не переходили межі.
І щось спалахувало, билося й гриміло в цій гарячій мережі.
Нестримним вогнищем палали тисячі очей,
Могли горіти, ніби зорі, тисячі ночей.
А одного вечора армійці підпалили Будинок профспілок.
Хтось вибігав із нього швидко, а хтось зважився на героїчний крок:
Урятував людину, ризикуючи життям,
Та, не жаль, не для всіх такий кінець був вороттям.
Хтось не вибіг, хтось не встиг ‒ вони пекельно так згоріли, їх стало.
І ранкове, світле й мерехтливе сяйво дня вже не для них настало.
Одного разу після запеклих нічних протистоянь настав ніжний, лагідний світанок,
Неначе віяв тихим фінішем подій цей сонячний, приємний та неповторний ранок.
Але не так, не так усе це сталося,
Мов мирне русло з берегів зірвалося.
Увесь цей жах був спланований заздалегідь,
На віддалі розкішних та бідних угідь.
Силовики відступили, активісти ринули вперед,
Мов бджоли, що летіли в пастку, бо їх манив солодкий мед.
Ці снайпери бездушні думали, що розстріляють відчайдухів, а інші злякаються, відступлять,
Неначе так уривчасто, безжально та безправно так волю та свободу нескорених затуплять.
Та оборонці ці не йшли в атаку, вони забирали поранених, убитих,
Від «стріл» оглушливих, смертельних та швидких на час, надовго чи назавжди розбитих.
Сміливці були майже беззахисні супроти нуль, окреслені щитами й касками.
Ніхто і не чекав наскрізних пострілів з рушниць у суміші із іншими пастками.
І тільки постріли, постріли різкі та суворі
Обірвали плани, мрії та надії чудові.
Там були відчай, біль, та розпач, ...і сльози, сльози, сльози.
Там гриміли обіцянки помсти та жорсткі погрози.
І скільки сліз нестримних, скільки крові.
І скільки останніх спалахів любові.
Одні бігали безтямно, інші блискавично метушились.
Лікарі рятували ранених, й інші з ними ворушились.
Цей бій скидався радше на війну,
А безхмарний день мов обернувся на пітьму.
Хтось втратив батьків, дітей, родичів чи друзів,
Через владу, хитрих та байдужих боягузів.
Усі ще довго не могли оговтатись від шоку,
Від безжального та підступного такого кроку.
Одного із вечорів на Майдані люди відважних в останню путь проводжали,
Атмосферу розпачу й скорботи не могли…, не розряджали.
Вигукували рвучко: «Герої не вмирають!».
Вони лише у вічність-пам'ять поринають.
Така вона була ‒ гучна зима, що нас змінила,
Якісь фальшиві смуги дій на справжні замінила.
Така вона ‒ Революція гідності,
Свободи, відваги, честі, рівності.
21.10.2017
ID:
846339
Рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата надходження: 27.08.2019 21:43:26
© дата внесення змiн: 27.08.2019 21:43:26
автор: Оля Тимошенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
