Мені б посидіти самотньо хоч добу,
На теплих хмарах догораючого серпня,
І побалакати із янголом про ту,
Чий образ з пам`яті ніяк вже не зітреться.
Не за порадою до нього я б прийшов,
А щоб відверто лиш про неї розказати,
Аби загоївся на серці рубець-шов,
І з тіла впали заржавілі любов-лати.
Торкнутись босими ногами до дощу,
Мені б посидіти на хмарах, помовчати…
І під серпневою веселкою про ту,
Знов ненароком тихо з янголом згадати.
Я розповів б йому про очі і вуста,
Які у неї ніжні щічки і волосся,
І що була Вона для мене саме та,
Що, це було кохання справжнім…Не здалося.
Я розказав б йому про неї звісно все…
Хто так мене у світі вислухає щиро,
І не осудить пристрасть, з хмари не штовхне?
Лиш тільки янгол мій, бо він теж вірить в диво.
Лиш тільки він один…Не люди…У них свій,
Розмитий долі шлях із втраченим коханням,
І свій непрощений, не викуплений гріх,
Який давно прикрився маскою «бажання».
Мені посидіти між хмарами хоч час,
Можливо зверху я б побачив її плечі,
Аби з нарізаних із Місяця прикрас,
На них намисто опустити десь під вечір.
