Жили собі Той, що вміє бачити, Той, що вміє чути і Той, що вміє сказати.
Жили собі Та, що вміє любити, Та, що вміє бути іншою і Та, що вміє мріяти.
Той, що вміє бачити, одружився з тією, що вміє бути іншою. Той, що вміє сказати, одружився з тією, що вміє любити. А той, що вміє чути, з тією, що вміє мріяти.
У них народилися Той, що вміє вибачати, Та, що вміє відчувати і Той, що ніколи не зрадить.
Тому що, якщо жінка вміє бути іншою, неочікуваною, її не забудеш. Її не витреш з пам’яті, бо її дуже багато такої різної у такій маленькій пам’яті. Будеш повертатися до неї у думках своїх, у мріях своїх, у справах своїх, не ображаючись ніколи і ні на що. Бо вона такою є.
Та, що вміє відчувати народилася у другої пари, бо сказати можна все, навіть гарно і витончено, але так можна і образити. І найгірше, коли образиш любов. І тому народиться вміння відчувати непотрібність слів, ненадійність слів або гостру потребу у словах.
А хто почує мрії іншого чи іншої про справжнє, не зможе їх викреслити зі своєї душі, а тому ніколи не зрадить.
Він вміє вибачати, вона вміє відчувати, а тому він ніколи не зрадить. Саме таким стало наступне покоління.
Чудова казка! 
дякую
