Здається я знаю цю провідницю,
Її щиру і теплу натуру,
Замучену святами стару залізницю,
І жовту навпроти прокуратуру.
На свята в неї зовсім інше життя,
Як в дітей що їдуть із дому,
По ночах не спить вона повна ниття,
Прямуючи в даль невідому.
Я пам’ятаю цей поранений потяг,
Його дух і діряві вікна,
Пасажирів в мокрих від снігу чоботях,
Плакат, на якому ця гола жінка.
Всі пасажири для мене тотожні,
Хоча історія в кожного різна,
На перший погляд вони всі порожні,
Але кожен наповнений змісту.
Усе, я згадав, я знаю що буде далі,
Ніч заповнює пустоту вагона,
І ми рушаємо по колії, що біля магістралі.
