Я віддаю себе: здаюся болі..
Мій день сумний і ніч так само..
мій труп живий розляжеться на полі,
до Сходу пальчиками прямо.
На Північ ішло військо не добите,
в руках тримало чорну зброю.
Нещастя їхнє ще не пережите,
минулим гартувало йти до бою.
Там десь мій брат в кущах лежить,
вмирає ліпший друг під осокою..
йому гілля на щоку шепотить,
співає колискову над спиною.
Прекрасна колискова Нічолова
від смерті чоловіка обійма..
і чорна тьма насправді кольорова
та тільки сонця тут ніяк нема.
Не самогубець, що віддався болі..
ми разом - то не є в гріхах.
Остання ніч нам настає на полі,
в супровід зір – нестемнених свічах.
Остання ніч, що хочемо тепер?
Мабуть іще з десятки ночі..
нове дихання з-за крихких ребер..
нові щасливі карі очі…
"О хлопці! Тьма потроху відстає!"
Нещасні, вже мене не чують.
Зозуля мудрість більше не кує..
Вони поснули.. Хай тепер царюють.
Спинилась біль. Мене не прийняли..
з собою в небо не забрали.
Хмари світанок розлили -
життя мені обрали.
Дали. Я взяв. Пішов додому..
Та не було іти куди.
Не треба більше вже нікому..
і це лиш тільки півбіди.
Я знову болі віддаюся -
заразі ситій по при бій.
Болить ще більше, як молюся..
бо біль є в того, хто живий.
Бо ж біль, то дар лише живим -
чого не буде більше в мертвих.
Без болі ти стаєш ніким..
В рядах лукавих і нестерпних.
