Жив колись дуже-дуже давно один вугляр в селищі Грумар, що неподалік Ейнесунду. Грумарці кликали того вугляра просто Замазура, тому що вугільний порох і сажа повсякчас вкривали його з голови до п’ят. Ще б пак! – адже йому доводилося з ранку до ночі перепалювати в лісі стовбури дерев на вугілля, аби заробити бодай на шматок хліба.
Вдосвіта вугляр поспішав до лісу, а ввечері повертався до Грумару, штовхаючи поперед себе возика зі своїм товаром і вигукуючи: «А кому вугілля! Вугілля!» Продавалося паливо добре, та платили за нього крихти, а ще й Замазурою прозвали. Вугляр силувався вибитися зі злиднів, однак нічого з того не виходило. І вирішив тоді він кинути свою справу, Грумар і грумарців та піти шукати кращої долі в іншому місці, де люди не зватимуть його Замазурою та, врешті-решт, запам’ятають його справжнє ім’я, - Брок.
Вугляр взяв свою халупу на величезний іржавий замок, ключ закинув у зарості ожини, що звідусіль оточували його оселю, та й подався стежкою, що прямувала на південь. Нею грумарці ніколи не ходили – казали, ніби веде вона чи то в болото бездонне, чи то в нетрі непрохідні, чи то взагалі нікуди не веде. Коли ж сусіди побачили, куди крокує Брок, вони закричали до нього:
- Гей, Замазуро, згинеш, пропадеш, вертай домів! – однак Брок лише прискорив ходу.
І отак за деякий час дістався вугляр таких місць, де ніколи ані він сам, ані хто інший з грумарців не бував. Ліс там стояв предковічний, незайманий, здичавілий, праліс, а не ліс! –похмурі дерева так високо здіймалися над землею й так щільно обступали стежину, що Брок навіть неба не бачив. З сосон і ялин клапотями й кавалками звисав мох – такий сивий і сплутаний, наче борода якогось старезного лісового велетня. Десь угорі ширяв вітер і щосили розгойдував верховіття, сповнюючи ліс зловісним шумом. Та Брок за своє життя досить бачив лісів, і ніякі сосни, ялини, мох і вітер не могли його налякати. Тому він вперто прямував далі на південь, зберігаючи добрий гумор і щось тихенько наспівуючи.
Раптом Брок помітив, що стежина зникла, і тепер в нього під ногами були самі лише хвоя, мох, гриби і шишки; дерева оточили його звідусіль, аж засутеніло. «Овва, це я зі стежки зійшов!» - бадьоро сказав собі вугляр, зупинився та – раз, два! – розвернувся на північ, аби відшукати зниклу стежину. Та не так сталося, як гадалося: куди не потикався Брок, як не звіряв напрям на південь та на північ за всіма лісовими прикметами, - марно! Стежка пропала.
Брок занепав духом: заблукати в незнайомому лісі, де собі ради не даси з півднем-північчю – тільки цього йому бракувало, ніби мало горя на його голову звалилося! Він вже шкодував, що пішов з Грумару в гонитві за якоюсь кращою долею; адже вдома він мав хай маленьке, хай тяжке, нужденне та замурзане, а все ж таки щастя. Він завжди знав, куди йти, що робити, та які справи очікують на нього завтра. Та щойно Брок про це замислився, як помітив стежку прямісінько в себе під ногами. Зрадівши та відчуваючи приплив сил, вугляр сміливо рушив стежиною далі – вперед, вперед, назустріч новому щастю!
І незабаром Брок вийшов з лісу та опинився біля невисокої гори, а в її схилі помітив штольню. Укріплене товстелезними дубовими брусами склепіння копальні вело під гору, в її кам’яні надра. Однак вхід у підземелля був занизький – такий, що людина туди могла потрапила хіба що навколішки, поповзом. І Брок зметикував, що належала та шахта не людям, а якомусь іншому лісовому або гірському народові, тролям або гномам. Казок і легенд про них розповідали чимало, але скільки Брок лісами-горами не ходив, жодного разу не бачив ані гнома, ані троля та взагалі віри не йняв, що вони справді існують. Та щойно уздрів штольню, одразу переконався в правдивості легенд, а також пригадав, що всі вони стверджували одне: гномам й тролям відомі та досяжні всі скарби й багатства, приховані під землею. І Брок вирішив причаїтися поруч із штольнею та випробувати своє щастя: чи не тут воно на вугляра очікує?
Сховався він неподалік від входу до підземелля та на всі очі виглядав якогось неуважного гнома чи троля, аби полонити та здерти відкуп за звільнення. «Золота, тільки золота вимагатиму, жодних чарівних витребеньок!» - промовляв сам до себе Брок, потираючи руки. І справді, за деякий час поруч із копальнею з’явилася невеличка постать: істота ледь сягала колін людини, а виглядом своїм нагадувала старезний замшілий пень. Вугляр дочекався, доки той «пень» зник у штольні, - хапати його зараз не варто. Нехай вже спуститься під гору, наб’є кишені скарбами, а на зворотному шляху Брок його не проґавить!
Аж ось «пень» виринув з-під землі – тепер у вкритих корою сучкуватих руцях він тримав шкіряну торбинку, туго чимось набиту-напхану. Брок схопив істоту та добрячи шарпонув; налякана, вона впустила свою торбинку вугляреві під ноги.
- Нумо, пане гноме або тролю, або хто ти там такий, якщо бажаєш отримати свободу, доведеться поділитися зі мною багатствами цієї штольні! – переможно вигукнув Брок й одразу ж з надією запитав: – Це ж в тебе скарби в торбі, еге ж?
Істота смикнулася, намагаючись звільнитися, але Брок тримав її міцно. Тоді вона підвела на вугляра зелені очі, що яскраво світилися, та промовила хрипкуватим голосом:
- Хто є ти таке, як є тебе зватиму, чого є тобі хочеш? – істота розмовляла у незвичний спосіб і дивно вимовляла слова, але Брок її зрозумів.
- Я людина на ім’я Брок, колись був вуглярем в Грумарі та зранку до ночі перепалював дерева на вугілля, однак заробив цим лише мозолі на руках та прізвисько Замазура. А тепер я шукаю собі кращої долі в іншому місці, де люди запам’ятають моє власне ім’я. І здається мені, що своє нове-новеньке щастя я прямо зараз тримаю власними руками! – і Брок знову шарпнув істоту.
- Людина вугляр на ім’я Брок, я також є вугляр на ім’я Валум, а Валум є гном. Я не палю дерева, я видобуваю вугілля під землею, в штольні. Так, вугіль, інших скарбів нема, ані в штольні, ані в моїй оселі. Я – такий же бідак, як і ти, людина на ім’я Брок; ти ж не занадто забагатів зі свого ремесла?
Брок зазнав такого розчарування, що опустив Валума на землю, сів поруч із гномом та мало не розплакався:
- Що ж це таке?! Вугілля не принесло мені щастя, я пішов світ за очі кращої долі шукати-здобувати, та знайшов вугілля! Знову вуголь! А на додачу ще й в лісі заблукав!
Валум скоса глянув на Брока, блимнув-спалахнув зеленим оком та повільно вимовив:
- Якщо хочеш, покажу тобі дорогу додому. Ти повернешся, знову будеш вуглярем, і будь-хто зватиме тебе Замазурою, зате біди з тобою не станеться… Ти проживеш усе своє життя в Грумарі простим вуглярем, і щодня знатимеш, куди тобі йти та що робити, та які справи очікують на тебе завтра, тому що й завтра ти перепалюватимеш дерева на вугіль та розвозитимеш його по сусідах, гукаючи: «А кому вугілля? Вугілля!»
Брок аж підскочив, тоді схопив Валума обома руками, затрусив, аж тріски з гнома посипалися, та знавісніло заволав:
- Нізащо! Я так жити більше не хочу й не буду! Що ти знаєш про моє життя та мої злидні! - Він ніби забув, що гном також був простим вуглярем-бідакою. – Хочеш отримати свободу – тягни золото!
Валум насупився та відповів:
- Людино, в моїй копальні нема золота, саме вугілля. Я є вугляр, знаходжу та добуваю вугіль для інших гномів, ось і все.
І Брок, який нещодавно зарікався брати в гнома будь-що, крім золота, сказав Валуму:
- Слухай-но, гноме, або ти знайдеш в своїй шахті щось дорогоцінне та отримаєш свободу, або я посаджу тебе в оцю твою торбу, зав’яжу її міцненько та закину височенько, онде, на оту ялину.
Гном відповів:
- Нічого з того не вийде: якщо ти мене закинеш на ялину, ти не знайдеш дороги додому, ходитимеш навколо моєї гори, доки не помреш від голоду й спраги або доки тебе не розірвуть дикі звірі. Місто це зачароване!
А Брок не злякався та напосів на впертого гнома:
- Тоді нам обом кінець! Краще поміркуй, як нам обом вижити та ще й зиск мати!
І тоді Валум розповів ось що:
- Гаразд… Є в моїй копальні дещо незвичайне – гно́мове ву́гля. Якщо в піч вкинути хоча б одну таку вуглину, вогнище не згасне впродовж місяця. Воно аж місяць поспіль зігріватиме та освітлюватиме хату… Щоправда, мої предки, гноми-вуглярі сивої прадавнини заповідали триматися якнайдалі від того вугля та навіть не розповідати про нього нікому – інакше лихо станеться! Та нині біда може трапитися зі мною, прямо тут і просто зараз. Краще вже невідоме лихо від гномового вугля, ніж смерть в шкіряній торбі на ялині!
Брок миттєво забув про нове щастя, якого шукав на південь від Грумара: авжеж, він же вугляр, ось йому й трапилося саме таке, вугільне-вуглярське, щастя! Він пропустив повз вуха слова Гнома про можливе лихо та звелів:
- Тягни мені мерщій те своє вугля! Та швидше, та побільше!
Валум, якого Брок тим часом вже повернув на землю та підштовхував до входу в підземелля, відповів:
- Швидше навряд чи вийде: гномове вугля приховане глибоко під горою, в найвіддаленішому штреку, а туди вже років із п’ятсот ніхто не заглядав… І побільше також не буде: гномове вугля важче за звичайне, добре, якщо третину своєї торбини зможу притягти. Чекай, людино, завтра, як смеркне, повернуся. – І Валум зник під землею.
Брок влаштував собі лігвище з ялинових гілок, розпалив багаття та й заходився чекати. Він проспав біля вогню всю ніч та майже весь наступний день, підводячись лише для того, аби підкинути дров у багаття. Коли смеркло, Брок нерепляче забігав туди-сюди перед входом у копальню: що як обдурив його гном! Однак Валум слово тримав: коли сонце зникло за горою, а між деревами загусла темрява, він вийшов з шахти.
Хоча гном був схожий на старий замшілий пень, навіть на тому пні відбивалися втома та виснаження. Валум впустив свою торбинку на землю та сам важко гепнувся поруч. Він зітхнув, трохи відпочив, а тоді сказав ледь чутно:
- Ось твоє гномове вугля... Добути його та витягти на поверхню ой як важко… Може, саме тому мої предки ніколи його не торкалися та іншим таке заповідали. Бери та йди собі. Зараз я покажу, куди прямувати, сам ти дороги не знайдеш, не збагну, як ти взагалі сюди потрапив. Певно, доля привела. – І з цими словами гном почав роззиратися довкола, поглядати на дерева та на небо, прислухатися, нюхати повітря та мацати траву. Аж раптом він вигукнув:
- Онде! Стежина! Поспішай! - і тицьнув кудись кривим пальцем, вимащеним у чорний вугільний порох.
Брок глянув туди, куди вказав Валум, та справді побачив стежку. Він підхопив торбинку – а вона дійсно важила чимало! – та й побіг чимдуж. Просто крокувати стежиною було неможливо – вона зникала, варто було зупинитися чи пригальмувати крок, однак і бігти з торбою чарівного вуглю було надзвичайно важко. І Брок, вмиваючись потом, біг – і отак він біг та біг, не озираюсь назад, доки стежка не привела його до рідного Грумару.
Вугляр відшукав серед кущів ожини ключ від своєї халупи та одразу розпалив вогонь у печі. Коли ж полум’я весело застрибало по колодах, він розв’язав торбинку Валума та витяг звідти вуглинку. Чорний лискучий камінчик розміром з ніготь важив не менше, ніж добрячий булижник, яких і донині чимало розкидано по лісах довкола Грумара. Брок подивився на нього, подивився, та й кинув у вогнище. Полум’я не змінилося: вогонь собі й далі весело стрибав по дровах, однак в халупі одразу розвиднилося, стало тепло та якось дуже затишно. Вугляр довго просидів біля печі, спостерігаючи за вогнем – а той собі й далі палав так само жарко та яскраво, а хатина лишалася приємно освітленою, зігрітою та затишною. І Брок вирішив просто зранку розпочати в Грумарі нову справу. Та що той Грумар! – тепер він зможе розвернутися по-справжньому. Ось вона, нова краща доля вугляра Брока, ось його нове щастя!
І наступного ранку Брок став до нової роботи: вдосвіта рушив до лісу, цілий день невтомно перепалював дерева на вугілля, а ввечері повернувся та заходився розвозити свій товар по сусідах. Зсипаючи вугілля покупцям, він непомітно підкидав гномову вуглинку в деревне вугілля, приказуючи таке:
- Я винайшов новий спосіб перепалювати вугілля. Тепер у вашій хаті буде ясно, тепло і затишно щонайменше два тижні. Якщо сподобається нове вугілля Брока – приходьте ще. – Брок навмисно казав про два тижні, аби не чекати на покупців занадто довго.
Грумарці недовірливо хмикали – вони загалом були люди недовірливі! – а коли Брок пішов, штовхаючи поперед себе візок та вигукуючи «А ось кому вугілля! Вугілля!», заходилися знизувати плечами та крутити пальцями біля скроні. «Ясна річ, з глузду з’їхав наш Замазура, блукаючи лісами та перепалюючи вугілля зранку до ночі на самоті, видно, й справді не можна людині довго бути одній! Одружитися йому треба, діток народити, а там і вигадувати-винаходити нічого не доведеться!» - ось які розмови точилися того вечора в усіх грумарських оселях.
Однак вже наступного дня грумарці подивилися на свого земляка іншими очима та навіть згадали, що звуть його не Замазура, а Брок. Звістка миттєво розлетілася околицями, і вже скоро Брокові спокою не стало від покупців: кожен волів мати вугілля, від якого хата аж два тижні освітлена та зігріта. А ще й затишок на додачу!
За деякий час Брок зміг найняти робітників. Тепер він вже нічого не робив сам – всю роботу виконували його наймити, а він лише торгував, не забуваючи підкидати кожному покупцеві гномове вугля. Торгівля йшла чудово, і тому торбинка Валума швидко спорожніла; а Брокові ой як не хотілося повертатися до старого ремесла та цілими днями перепалювати колоди на вугілля, аби заробити якийсь шеляг! І він вирішив ще раз випробувати свою долю й здобути своє щастя – та не нове, а вже відоме, те, що одного разу трапилося йому попід гномовою копальнею, на південь від Грумару. Отже, зранку Брок знову рушив стежиною, що прямувала на південь.
Як і минулого разу, стежка зникла з-під ніг вугляра, він заходився її шукати та блукав лісом, аж доки не вийшов до штольні Валума. І все повторилося: Брок спіймав гнома та змусив того видобувати гномове вугля. Цього разу Валум зник під горою аж на три дні – а коли повернувся, ледве дихав та рухався. В торбинці, яку гном витяг на поверхню, вугля була жменька – більше він просто не зміг підняти. Сам гном мав жалюгідний вигляд, зробився схожим на трухлявий пеньок: торкнися, він і розсиплеться на порох.
Однак Брока здоров’я Валума не обходило: він дочекався, доки гном вказав йому напрям на Грумар, підхопив мішок і помчав стежиною. Важко йому було, він задихався та заливався потом, однак серце його тьохкало й співало від радості: ось вона, нова, краща доля вугляра Брока!
І отак він ще кілька разів навідувався до гори Валума та силував того приносити гномове вугля з-під гори. З кожним разом гном барився під землею дедалі довше, а вугля приносив дедалі менше, і Брокові доводилося щораз частіше вирушати до шахти Валума. Між тим гномові справи були кепські – з кожним рухом від нього відпадали тріски, а за два-три кроки він сідав перепочити та миттю засинав, і Брок ледь міг його розбуркати. Тепер Валум вже не сперечався, тільки мовчки виконував накази, ось і все.
І одного дня Брок укотре схопив гнома та відправив у штольню - «якщо не хочеш висіти на ялині в мішку». Валум глянув на вугляра зеленими очицями – а вони вже не світилися, зробилися тьмяними, аж помертвіли, – та мовчки рушив під землю. Брок влаштувався чекати біля багаття, нарікаючи, що Валум геть спрацювався, та метикуючи, де б йому вполювати двійко жвавіших гномів та примусити видобувати гномове вугля замість ледащого нероби Валума.
День минав за днем, ніч за ніччю, а гном не повертався. Брок сердився, лаяв Валума та гукав його, схилившись до копальні, але марно. А в Грумарі ж покупці на гномове вугля чекають! Та коли Брок, врешті-решт, збагнув, що Валум пішов у штольню востаннє та вже напевно не повернеться, він захвилювався про інше: шлях додому міг вказати йому лише гном! Потинявшись довкола гори ще днів зо три, Брок остаточно переконався, що Валум пропав, та заходився шукати дороги на Грумар самотужки.
Він ходив туди й сюди від гномової гори, однак щоразу повертався до неї. Таки правду казав Валум, місце те було зачароване: пошуки кращої долі привели Брока до штольні, та шлях назад, додому, до старого щастя, без гномової допомоги було не віднайти. Однак вугляр попри все намагався потрапити в Грумар; можливо, він кінець кінцем і вирвався з зачарованого місця, однак до Грумару так і не повернувся, і ніхто там більше про Брока ніколи нічого не чув.
Грумарці вирішили, що Брок заблукав у південних лісах – туди прямувала стежина, про яку здавна розповідали, що веде вона чи то в болота бездонні, чи то в хащі дикі, чи то взагалі нікуди не веде. Наймити Брокові розбіглися, лишився один, на ім’я Крайд, який зробився грумарським вуглярем замість зниклого Брока.
За якийсь час у грумарців вийшли всі запаси чарівного вугілля, і довелося їм знову обігрівати свої хати звичайним, деревним. Та їм пощастило: адже мешкає в Грумарі працьовитий та веселий вугляр на ім’я Крайд, який щодня вдосвіта вирушає до лісу, аби ввечері прокотити селом свій чорний возик, вигукуючи: «А кому вугілля! Вугілля!»
Крайд з часом також здобув у Грумарі прізвисько Замазура, однак він на те не зважав і тим не побивався. Будь-кому, хто так до нього звертався, він весело відповідав:
- Нема на то ради! - я вугляр, таке в мене ремесло!
А про вугляра Брока та його дивовижне вугілля в Грумарі тепер згадують лише тоді, коли застерігають дітей або прибульців від прогулянок і подорожей стежинкою, що прямує на південь. Адже веде вона чи то в хащі непролазні, чи то в болота гнилі, чи то взагалі нікуди не веде! – а вугляр Брок, який колись дуже-дуже давно нею помандрував, пропав відтоді назавжди. І тому ніхто з місцевих ніколи не ходить тією стежкою, однак вона існує до сьогодні – будь-хто в Грумарі її знає.
Як завітаєте до Грумару – розпитайте, вам ту стежину неодмінно покажуть, та ще й розповідатимуть різні байки та плітки про вугляра Брока на прізвисько Замазура. Та ви вже знаєте правдиву історію про Брока, гнома Валума та гномове вугля; тільки благаю: не розповідайте її нікому в Грумарі. Вам все одно ніхто не повірить, адже грумарці – народ недовірливий!
2015-2018
ID:
811747
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.10.2018 08:56:04
© дата внесення змiн: 29.10.2018 08:56:04
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
