Якось лисичка збирала гриби в лісі. Як набрала більше, ніж пів торби, сіла на пеньок, щоб трішки перепочити й пиріжок спожити – з халвою, взяла його зі собою. Не встигла й до рота піднести, як вовк нарисувався.
- Привіт, лисичко!
- Привіт, вовче.
- А чого сидиш?
- Стомилася.
- А що тримаєш в лапі?
- Пиріжок.
- А дай мені.
- У мене лиш один.
- Дай половину, ми ж друзі.
Не хотіла лисиця ділитися з вовком пиріжком, але що тут вдієш, стоїть над душею, як над падаллю зграя круків, в очах його вогонь грає. Дала йому пів пиріжка. З’їв сіроманець, подякував і каже:
- Смачний! А де ти його взяла?
- В місті купила.
- А гроші вкрала чи заробила?
- Заробила. Гриби продала.
- А гриби звідки взяла?
- Як звідки? В лісі назбирала. Піду я, вовче. Як хочеш смачну їжу споживати, то треба працювати.
- Може, б і я грибів назбирав, їх продав та й купив собі такого ж смачного пиріжка?
- Та збирай.
- А які треба?
- Які знаєш. Ну, успіху тобі!
- І тобі.
Лисичка побігла. Набрала грибів повну торбу й понесла їх до міста. Там продала першій ліпшій перекупниці, купила три пиріжки з м’ясом, три – з квасолею та й почвалала додому.
Вовк теж назбирав грибів, правда, не цілу торбу, трохи менше, й поніс їх до міста.
- Купіть, - каже перекупці, що стояла при вході до ринку, - у мене гриби.
- А які маєш?
- Та отакі (показав).
- Мухомори? Ти з глузду з’їхав, насміхаєшся наді мною, вовче?
Та й почала сірого палицею бити по хребті. Ледве втік бідолаха.
Зустрів лисицю на другий день на тому ж місці, де вона вчора сиділа, та й каже:
- Що ж ти мене, лиско, обдурила? Грибів у мене не купили, ще й добре мене за них набили.
- А яких ти грибів назбирав?
- Мухоморів.
- Так це ж отруйні гриби.
- Ти казала брати ті, які я знаю. А я знаю лише мухомори. Їм їх, коли живіт болить.
- Люди цих грибів не їдять. Від них вони можуть померти.
- Я не знав цього. Може, сьогодні разом збиратимемо гриби?
- Мало нині їх у лісі. Дощ не падав, то й не виросли. Я ягоди буду збирати, їх теж люди купують. Ну, бувай, вовчику.
- Бувай. То, може, і я теж ягід назбираю?
- А чого б і ні?
- А які треба?
- Ті, які ти знаєш.
Пішла лисичка. Нарвала повний кошик малини, віднесла до міста, продала, знову накупила пиріжків – з куркою і печінкою. Радесенька!
Вовк теж нарвав ягід – вовчих. На цей раз повну торбу. «Мабуть, багато грошей зароблю! Накупую пиріжків - усіляких!» - думав собі. Прийшов на ринок. Перекупка до нього:
- А що приніс, вовче?
- Ягоди.
- Продаси їх мені?
- Так.
- А покажи їх. Свіжі?
- Дивіться.
Глянула перекупка, а в торбі вовчі ягоди.
- Ах ти ж такий-сякий! Що це ти мені пропонуєш купити?!
Та й палицею вовка – по ребрах, по лапах, по голові. Ледве втік сіроманець. Наступного дня пішов лисицю шукати. Як зустрів, мовив:
- Знову, лисичко, ти мене обдурила. Ягід у мене не купили, другий раз побили.
- А які ти ягоди збирав?
- Та свої, вовчі, звісно.
- Та хто ж вовчі ягоди людям продає? Вони ж для них отруйні.
- А які треба?
- Малину чи ожину, наприклад.
- То, може, разом підемо, і ти покажеш мені ці ягоди?
- Не підемо, вовчику, малина вже відходить. А ожина ще зелена. Я нині буду трави лікувальні збирати. Їх теж люди купують.
- То, може, і мене візьмеш зі собою?
- Ходи.
Пішли вони. Лисичка вирішила показати вовку якусь отруйну рослину, а потім відірватися від нього й нарвати м’яти та звіробою. Завела вона сірого вглиб лісу. А там папороть цвіте. Каже вовкові:
- Рви. То лікувальна трава. Матимеш за неї файні гроші. А я далі піду, в іншому місці ще щось знайду.
Зірвав вовк квітку. Сів, зачудувався нею.
- Так хочу пиріжків! – каже. – Може, врешті збудеться моє бажання, як продам цю квітку.
- Не продавай мене, - мовила рослина. – Я не проста, а чарівна. Ось тобі пиріжки.
Сіро-шерстий аж охнув з несподіванки. Перед ним на тарелі зявилось п’ять пиріжків із м’ясом. З’їв він три, пішов додому. І квітку зі собою взяв. Як прибув у дім, запхав квітку у вазу з водою, поставив на столі.
- Живи тепер тут, - мовив. – Я за тобою доглядатиму.
- Гаразд, – сказала квітка.
З того часу вовк щодня мав пиріжки. Поправився, на морді посвіжів. По лісі нечасто бродив, не мав потреби, то ж не зустрічав лисиці. Та якось вона сама приперлася до нього. Сіроманець сидів під вікном свого дому на лаві і співав.
- Здоров був, вовчику-братчику!
- Привіт, лисице.
- Ну, що, продав квітку, яку я тобі показала?
- Ні.
- Не купили ще й набили?
Та й сміється, прикривши морду лапою.
- Не так. Квітка та виявилася чарівною, лиско.
- Брешеш.
- Не брешу. Вона в моєму домі зараз. Щоранку підходжу до неї й кажу: «Хочу пиріжків». І вони одразу з’являються.
- А продай мені ту квітку. Я тобі за неї свій старий лисячий хвіст віддам. Обмотаєш ним взимку шию, буде тобі тепло.
- Ні, лиско. Пиріжки мені миліші.
Розізлилася руда, пішла додому. Дорогою думала над тим, як викрасти у вовка чарівну квітку. Та й надумала. Прийшла наступного дня до вовка й каже йому:
- Сьогодні на головній поляні лісу концерт має бути крутезний.
- А хто виступатиме?
- Ведмідь і двоє зайців із сусіднього лісу. Ведмідь співатиме, а зайці гратимуть – один ні гітарі, другий на барабані.
- А коли концерт починається?
- О чотирнадцятій годині.
- Мабуть, піду подивлюся.
- Я теж піду.
- О пів на другу вовк гарно вбрався й пішов туди, де мав, за словами лисиці, відбутися концерт. Руда в той час стояла за деревом, що росло біля хати власника чарівної квітки, й спостерігала за ним. Як тільки спина вовка сховалася за деревами, влізла до його хати через прочинену кватирку, підійшла до квітки та й каже:
- Хочу пиріжків.
- Я слухаю тільки свого господаря, - відповіла їй вона й стулила свій цвіт докупи.
Розізлилася рудошерста, витягла квітку з вази, кинула її на діл, а тоді почала лізти надвір через кватирку, а не може. То голову пхала, то лапи, то хвіст, не пускає щось її з хати. Аж тут вовк відчиняє двері.
- А що ти тут, лиско, робиш? – каже. – Квітку хотіла викрасти?
- Хотіла, - озвалася квітка з підлоги.
Вовк підняв її, запхав до вази, а тоді взяв віника і почав ним лисицю бити.
- Не карай, пробач. Я більше не буду.
- І я не буду… з тобою дружити, бо ти брехлива та хитра. Не підходь більше до мого дому і як на шляху побачиш мене – тікай, якщо хочеш цілою зостатися.
Викинув вовк руду з хати. Побігла чимдуж. Відтоді сіроманець не бачив її в лісі. Мо’, до другого перебралась? Або добре ховається.
ID:
810954
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.10.2018 22:22:08
© дата внесення змiн: 29.08.2021 19:01:45
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
́
