Нема, нема…
ми згубились у цьому світі
Хіба, хіба
Нас поранило вістря квітів.
А ти знову мене чекаєш
Ти забула свої образи
Та ти досі себе не знаєш,
Та здаєшся чомусь одразу.
Серед суміші болю та часу
Серед слів, що не чути в степу
Я звертався до тебе… і разом
Ми втікали від цього вертепу.
Де часу нам завжди бракувало
Де питала мене «навіщо?»
Де відмова,… як леза жало,
Що врізалось все вище та вище.
А ти вірила у кохання
Та зосталась такою ж, мила.
Заспівала пісні про признання
Та у небо здіймала крила.
Ми мовчали удвох та разом.
Ми співали забуту пісню.
Ми забули свої образи
Щоб згадати своє про різне.
Ми, сердець немов половинки
Ми, в єдину, єднаємо душу.
Ми кохаємось,… наш той вчинок
Нам, наш спокій, давно вже порушив
А я чую колосся в степу.
Як шепоче те листя в лісі.
Або серце птаха у небі
Та з небес ми почуємо пісню
Нема, нема…
ми згубились у цьому світі
Хіба, хіба
Нас поранило вістря квітів.
