Здається, сонце вже не так весь день світило,
Неначе знітився, змарнів осінній парк,
Дитячі ігри хоч і весело, і мило.
І пам'ятник стоїть немов жебрак ….
Ожив. Стріпнувся, озирнувся навкруги,
Чи друзі тут, чи знову вороги?
І не помітив квітів унизу.
Гранітом наступив на ту красу …
Але чомусь …. Але чомусь це все не так, не то …
Чуже занадто звичне «добрий день»
Не та, не той, чужий якийсь ніхто …
Не розкидають мрій з чужих кишень.
А так хотілось, щоб була у цьому ти,
І не потрібно розкривати навстіж вікна.
Буденність і байдужість – сила ця магнітна.
І непривітна. І чужа. І безлімітна …
Ти не пішла. Ти тут на лавочці сидиш.
Шепочеш подумки, долоні грієш об гарячу каву.
Осене, й ти, не баламутиш, не багриш.
Для нас готуєш музику - свою чарівну страву …
дякую ... може й так ...
дякую
