На порозі веранди, букет квітів залишу…
Не сумні орхідеї чи гвоздики з теплиць,
А прості незабудки, що обожнюють тишу,
Ті, що Бог Сам насіяв поміж жовтих копиць.
Я залишу букет там, й серця соту частину,
Аби міг днів зі сто ще, так робити сюрприз,
Щоб свій погляд зелений, ти хоча б на хвилинку,
Опустила додолу, до букетика вниз.
На порозі веранди, з почуттів світлих килим,
Босі ніжки по ньому, ранком й вечором йдуть…
Де ж душа моя грішна, знов черпає ті сили,
Як метелики в серці, до сих пір ще живуть?
Стільки років без тебе…Не вгасаю, не всохну
І сміюся в обличчя, долі й всім ворогам!
Мабуть планку поклав я, непомірно високу,
Та здатися без бою, бороню і думкам.
Хай втікають роки знов, життя-річка невпинна,
Я на березі віку, вдвох з коханням сиджу,
Вкотре квіти збираю, трохи втомлена спина,
Та букет польовий свій, на поріг принесу.
На порозі веранди, букет мого кохання,
На старих дошках з дуба, помирає дарма,
Та все рівно я завтра знов прийду сюди зрання,
Може візьме букетик, врешті, ніжна рука.
ID:
794403
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.06.2018 21:49:08
© дата внесення змiн: 08.12.2020 15:49:22
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
