Затертий образ твій, на змученому серці,
Замироточив нещодавно уночі…
У нетрях пам`яті, поховані вже речі,
Сплили скорботним скарбом тихо уві сні.
Здавило міцно обручем залізним груди,
Зітхання стогоном ввірвалося у ніч
І все життя моє, частиною облуди,
Здалось у мареві від мерехтіння свіч!
Хватав повітря жадно, наче у печері,
Де кожен свіжий подих у ціну життя,
Та впився зором карим на відкриті двері,
Аж раптом з світлом ти зайдеш сюди й сама!
Змішалось все вночі…Реальність і уява…
Холодний піт з чола, знесилив кожен рух
І пам`ять-мана, наче із багнюки яма,
Уже засмоктувала в себе думки й дух!
І Боже борони було, щоб ворухнутись…
Здавалось, в прірву-пастку, з криком упаду
Ставало боязно душі в сліпу забутись,
Та страшно й лячно, що від спогадів помру…
Буденний ранок звичний, став моїм спасінням
Й веселий промінь сонця знищив всі страхи,
Раптово зникло кудись дивне мерехтіння,
Покинув розум мій, розхристані ті сни.
