Десь так, може, рік на шостий я сказала собі: «Досить!»…
Десь так, може, рік на шостий
я сказала собі: «Досить!»…
Але ти на той час вже прописався у моїх думках і снах. Без моєї на те згоди. Незаконно. Орендував мої думки на невизначений термін. Оселився там разом зі всіма своїми речами і звичками. Порозкладав на поличках і по закутках свої слова, посмішки, дотики і мрії, не лишивши місця для інших… Не лишивши місця для мене…
Мені з тобою було тісно і душно, але я довго мовчала, бо сама колись запросила тебе пожити… Ненадовго...
А рік на десятий
я все ж тебе вигнала з хати.
Зі скандалом. Ти довго стукав у вікна і двері, ходив колами, сидів на ґанку, скаржився у всі інстанції на дострокове і протиправне розірвання договору. Протиправне!..
Я пишалася собою і своєю завзятістю, із якою будувала мур під колючим дротом і грандіозні плани на майбутнє. Майбутнє без тебе…
Та тільки на поличках все ще лежали твої мрії і звички. Вони хотіли тебе… І я хотіла…
І десь через тиждень
я з-за муру до тебе вийшла.
І, розчинивши настіж думки зі снами, сказала: «Вертайся!»…
