Ти рвеш себе на шматки й вибухаєш надновою на окраїні Всесвіту;
Ти посміхаєшся щиро чи щоб не хвилювати мене – так, я справді хотіла б знати це!
Ми стоїмо на двох паралелях, зіткнутих в неосяжній геометрії простору,
Зачаровані Вічністю, яка на наших очах переливається небаченим кольором.
Це здається неминучим і трапляється просто так, без попередження,
А я тільки мовчу на твої аргументи й ставлю на нову папку «Затверджено».
Це могла б бути погана ілюзія й надлишок снів, перерахованих в космоси…
Та, на жаль, це реальність, в якій ми просто мушля на дні озера.
Я зістригаю ривками коси й складаю з них довгий шлях поміж зорями –
Мені ж теж треба кудись повертатися, хай цей шлях хоча б буде проторений.
Мені треба піти звідси й поблукати Вічність між Простором…
Мої коси розкидає вітер, не залишаючи вибору й опору.
Може, це й на краще, може, поміж зір я знайду те, що треба.
Може, це та Доля, про яку я стільки чула ще внизу, під голубим небом.
Та зараз я йду по дорозі із небаченого мерехтливого восьмого кольору…
Так, знаєш, я згодна цілу Вічність блукати Простором.