Минаючим дощем по твоєму життю,
Тупим ножем по останньому поцілунку,
Тепер я вже той, що скаже я йду,
Ховаючи від сорому очі у душі затінку.
Тепер я вже той, що в глухій самоті,
Без долі жаги словами жанглює,
А ще пару років тому, хоч було це ніби у сні,
Душею спомин борозною нутрує.
А дощ, він пройде і вигляне сонце,
Так сухо навкруг і так тепло тобі,
Ти прагнула більшого, ніж дивилась в віконце,
Ти бачила себе вирішальною у чиїйсь меті.
Але ж то життя - нерозгадана тайна,
І безліч зіпсутих спроб і зізнань,
Ти просто не вірила у те, що кохання
Насправді значніше усіх виправдань
