Коли не ждеш нічого й ні від кого,
а просто йдеш у сіру далечінь,
тримаючи за руку міцно Бога
і янгола на схудлому плечі.
Коли не маєш вижухлих ілюзій,
ні сподівань, ані пустих надій.
Бо добре знаєш - зраджують і друзі,
і йти відтак приходиться одній.
Такій безсилій, начебто, і голій
у цій усюдисущій марноті.
Усе, що є - це відчай сили волі
на схиленому вихором хресті.
Тому й немає зайвини в хотіннях,
ні білих веж, ні зболених темниць.
Лиш ця хода, лиш це руки тремтіння...
І осінь у полоні гострих шпиць.
17.11.17
Ви ж Лесю,знаєте,що я люблю Вашу поезію,я з нею переживаю і своє календарне життя.Це ж треба так,щоб життя на тернях тримало одних,і не займало ні трохи інших?! Та точно не було б ні філософії,ні мудрості,через терня спасіння.
Гарний вірш, і правдивий. Сподіватись треба лише на самого себе, маючи Бога в душі. 
Дуже сподобалося 
