Лінії на долонях розпишіться
аж до поеми богемного хлопця.
Опція кохання під тином
із сином відпочивала по холодку…
Солодку долю собі побажала
Так гірко сміялась бо вже не боялась…
Розлитим вином на білій скатертині твоїх снів,
дивлюсь в безмежність самотності ховаючи посмішку в твої кроки.
Чорноокі ночі,
Обійміть коханих ранком поцілунків, замість сонця залийте кімнату губ гарячою кавою.
Свіжим вітром ніжності відкрийте вікно дотиків
до тих пір поки вони не проснуться, а ти не заснеш ледь помітним пострілом в її очах.
Снігом
безкрилим падаю на червоні плями
ями вирівнюю,
порівнюю себе із жодними словом несказанним,
коли побачив як вона роками жонглюючи,
цілуючи кожного зірвалася з канату долі
в долоні розтеклась по лініям.
Я рию глибини спогадів, щоб не забути той постріл очей,
який сполохнув пташок почуттів, що злинули з дерева кохання.
Боячись сісти літали бідолашні доки не впали у прірву вкрившись снігом
часу…
Плачу дощем…
Вщент розбитим люстерком дивлюсь в твої очі…
Віч-на-віч із вічністю прислуховуюсь до ходіння,
аби розпізнати цокіт її каблучків,
щоб з криком радощі вибігти їй на зустріч.
Поклич її печаль,
До себе пригорни.
Іди за нею в даль,
І разом догори.
Ніким небачене сонце дивиться як місяць цілується з ніччю, щоб зіркам не було холодно.
Ой як не соромно…
…яким би я міг бути щасливим,
аби захотів снігів твоїх розтопити
давши тобі доторкнутись до пекла моїх снів…
Сидів би такий весь романтично уколений
гойдаючись на посмішці твоєї примари…
