З дерев останнє опадало листя
і килимом лягало біля ніг.
Калина ще в гранатовім намисті,
та завтра може все накрити сніг.
Ми випадково стрілися у парку,
на мить схрестили погляди свої,
бо кожен має тріумфальну арку –
ти все одна і я вже без сім’ї…
Образи у серцях хоча й не носим,
кохання все ж не повернуть назад.
Прийшла в життя нарешті й наше осінь,
нас запросив у гості листопад.
На вкритій золотом і бронзою алеї,
де клени зсохлим листом шелестять,
вже не побачив я своєї Лорелеї
і не зумів тобі хоч пару слів сказать.
Бо туга з біллю горло вмить здавили,
палаючі згадалися мости…
Хоч слова мовити тоді не мав я сили,
та подумки сказав усе ж: „Прости!..“
14.09.2017
