Кожна безпорадність, кожен подив незнання, кожна помилка при застосуванні досвіду невдала спроба наслідування, кожна залежність нагадують дитину.
Дитина не сміє питати. Досвід кількох недоречних запитань, невдалих жартів, зраджених таємниць, необачних зізнань учить дитину ставитися до дорослих, як до приручених диких звірів, у яких ніколи не можна бути цілком певним. Вона почуває себе маленькою і безпорадною перед боротьбою таємничих сил. Чому хлопчик не любить ходити у гості? Хлопчик не хоче іти в сад. Чому? Самолюбство не дозволяє йому назвати справжню причину, і мати вважає, що він вередує.
Дорослі не знають усього: часто відповідають аби відчепитися, або жартом, або так, що й зрозуміти не можна; один говорить одне, а другий інше, і невідомо, хто каже правду. «Є бажання, які не слід висловлювати. Ці бажання бувають двоякі: одні такі, що їх взагалі не слід було б мати, а якщо вже вони є, то їх слід соромитися; другі можна висловлювати, але тільки серед своїх.» А якщо дитина й говорить тихо, то все одно не розуміє, бо навіщо приховувати те, про що присутні й так довідались би від мами. Як же роз’яснити дитині, скільки тут у всьому гидкої фальші дорослих? Як їй пізніше розтлумачити, чому взагалі недобре говорити на вухо? Ми помиляємось, коли думаємо, що дитина може довго задовольнятись ангельським світоглядом, де все просте, добросерде, розумне; що зможемо приховати від неї незнання, слабкість, суперечності, наші поразки і падіння, і брак формули щастя. Діти спочатку вірять, потім сумніваються, намагаються позбутися сумнівів, що підступно закрадаються, іноді намагаються з ними боротися, та, побачивши безплідність боротьби, починають нас обманювати, підкупляти, експлуатувати… Так чи інак, тільки кожен знає, що в мами і тата є право наказувати і забороняти. На маму й тата важко важко довго ображатися. От дитина і старається, а якщо треба, і визнає провину, й перепросить. Навіть тоді перепросить, коли не вважає їхню правоту цілковитою.
Дорослі знають, як і з ким розмовляти, з ким треба бути стриманим, а з ким можна почуватись вільно. Знають, як завести розмову, хоч і неохота. (А почати ж найважче.) І дорослі не бентежаться так, як діти.
Погано – наполягати, погано – просити цукерку; треба чекати, поки дадуть… Негарно класти палець у рот, негарно колупатися у носі, шморгати носом. Негарно просити, говорити «Я не хочу», відхилятися, як хтось цілує, говорити «Неправда». Негарно голосно позіхати, говорити «Мені нудно». Негарно спиратися на лікті, першому подавати руку дорослим. Погано гойдати ногами, тримати руки в кишенях, озиратись на вулиці. Негарно, підмітивши щось, говорити про це вголос і показувати пальцем. Чому?
І чому не можна мучити звірят, а мухи сотнями гинуть на липучці?
Ці заборони і накази мають різноманітні джерела, діти не можуть збагнути їх суті і зв’язку. Діти люблять слухати розмови дорослих – і дуже хочуть знати. Хочуть знати правила життя.
Так багато різних почуттів, що про усі не згадаєш: сильні і гострі або мякі та ніжні; а бувають яскраві, бувають спокійні… Згадаю ще про три відчуття: розчарування, образи і кривди. Дуже прошу звернути увагу на вираз обличчя дитини, коли вона весело підбіжить до дорослого і в запалі щось скаже або зробить непристойне, а на неї раптом грубо нагримають… Приголомшена батьковим криком, дивиться з подивом: що раптом сталось? Я читав у книжці, що коли в тебе неприємність, і ти знаєш, через що вона, тобі вже не так боляче.
– Багато у нас, дітей, прикрощів через те, що ми не знаємо, як правильно жити, – сказав один хлопчик. – Іноді дорослі пояснять спокійно, а більше сердяться. А воно ж неприємно, коли сердяться. Зрозуміти важко, спитати не можна. І в голову лізуть різні поперечні думки.
(З книг «Як любити дітей» та «Правила життя».)
ID:
748724
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.09.2017 15:42:49
© дата внесення змiн: 01.09.2017 15:42:49
автор: Ник.С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|
