У цих снігах втонула Атлантида,
І за собою кличе потонуть,
Здається, півжиття уже по той біг криги,
І очі залила пекуча каламуть.
Зима шепоче: "Спи, мій бідний Каю,
Впускай мороз в ліси своїх легень,
Вовки (виття ти чуєш?) наступають,
А твоє серце - загнаний олень.
Ось вічність тільки трішки його стисне,
І все, нічого, лід ковтає біль,
Ти ще один примарний мій наїзник,
І холод нелюдський у постаті твоїй."
Та я прокинувсь, струшуючи важкість,
І знову кров зацебеніла в сніг,
Та знову дихаю, живу і плачу,
Хоч ледве зводжуся з колін.
Хоч Атлантида рушила в засвіти,
А я останній свідок днів святих,
Я серце віддаю, як чашу, Афродіті,
Нехай бурлить і ранить, та не спить.
І переміниться інакшою любов'ю
(Лишень би крові стало до відлиг!),
Що жертв уже не вимагає ззовні,
Що все охоплює, нікому не болить.
Піду в сніги, розп'яті на деревах,
(Я знаю, Світе, випробовуєш мене!)
Лише не маючи нічого, окрім себе,
Зрікаєшся дрібниць і бачиш головне.
Подай мені нікого не винити,
Минуть ненависті цей хижий, темний ліс.
Бо що любов? Тонкі дереворити,
Свобода пробачати все і скрізь.
ID:
705764
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 10.12.2016 14:20:30
© дата внесення змiн: 10.12.2016 14:20:30
автор: Віталій Стецула
Вкажіть причину вашої скарги
|
