Розгрібаєш, мов тирсу, усе, що нападало з вікон. Натрусило й за комір. Лиш іскри – горять. (Як би вкрасти їх?) Наче лезо ножа, біль тупіє, вибілює з віком смолянистий і жирний чорно́зем твоєї вихрастої... Відгрібаєш. Потворність і гниль від очей не сховати. Знають: мов намистинки, на нитку їх красень низатиме. Зникли. Звикли. І тільки й чекають на твій екскаватор. Вигрібай. І тебе не забудуть, мій асенізаторе. Ти гребеш і гребеш, – а листо́пад усе сатаніє. Ти гребеш мокре листя, недопалки й мрії недоумків. Ти гребеш – і колись відгребеш. А твоя дистонія не гребла їх ніколи. Ти ж сам ся дозволив знедолити! Відгрібай! Відгрібай-но від берега! – Міста немає. Відгребло твоє місто. Раніше за тебе, щасливчику. І країна твоя відгрібає. Дивись! Все – намарно... Ти гребеш. І гребтимеш, допоки тобі це личитиме... © Сашко Обрій.
ID: 702139 Рубрика: Поезія, Філософська лірика дата надходження: 22.11.2016 12:42:25 © дата внесення змiн: 22.11.2016 12:42:25 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie