Я дивився новини. Все життя по той бік екрану. Дивився упівока. Нічого хорошого все одно не скажуть. Порожньо, гірко, безнадійно холодно.
І раптом побачив очі. Такі темні, глибокі, повні якоїсь потойбічної глибини і проникливості. Погляд дивився прямісінько в серце. Молодий юнак читав Шевченка на барикадах, наче сам проживав кожне слово. Чи так воно й було?
Той погляд пропалював наскрізь. Приходив у сни. Розривав на шматки. Бачив усе.
А потім я дізнався, що хлопця вбили. Безборонного.
Ба ні. Зброя у нього була. Щирість. Гаряче серце. Віра.
Невже за це вбивають? Невже такий погляд можна згасити?
Втратив спокій. Душу розривали сумніви. Важко стало повірити у те, що відбувається навколо. Біль і лють затопили.
Я не витримав. Не зміг.
Тепер я на війні. Тепер це моя війна.
