Маленька донечка біжить,
Пита:”Матусю, де мій тато?”
“Пішов у небо ,- їй кажу,
Щоб Україну захищати,
Щоб наша не була земля
Ніколи ворогом розп'ята.”
Щебече весело маля,
Гука, шукає в небі тата...
Та плаче серденько моє:
Війна забрала чоловіка.
Кров українську ворог п'є-
Та захлинеться він довіку.
І чутно навіть звіддаля:
Гармати рвуть Вкраїни груди...
Заколосяться знов поля,
Та не повернуться з них люди:
Сини, батьки, чоловіки,
Одружені і наречені...
Кремезні, молоді, стрункі.
Освідчені і не учені...
Середніх літ та юнаки,
Чорняві, русі, рано сиві...
Всі - українські козаки
Сміливі, сильні та красиві...
Всі ті, що захищали нас,
Й свое життя не шкодували.
У цей важкий воєнний час
За волю голови поклали.
Не злине пам'яті ріка
І вдячності ріка не злине...
Зростає донька в козака.
Та жити буде Україна!
