В темній келії в храму глибині,
де вже не мають ліку навіть дні
сидить чорний монах на землі –
ніколи не побачать його очі чужі.
Лиш під стелею жевріє свічка мала,
а на столі лежить незабудка суха –
найбільший скарб для нього вона,
довгі роки завжди з ним була...
В келію монах сам себе закрив –
на увесь світ він її перетворив:
двері ззовні лиш відчинялись,
а вікна навіть не передбачались.
Разом із собою зло від світу сховав,
адже там він звіром справжнім став.
Вогонь лиш міг йому допомогти,
але вже не судилось йому звідти піти.
Земля монаха вже не могла нести –
Харон давно мав його одвезти,
але вода занадто сильною була –
безмежна міць у ній нестерпно гула.
Вода вогонь завжди буде чекати,
щоб із нею себе у вибух об’єднати!
Вже нічого монах навколо не помічав;
пітьмою себе все більше наповняв.
