Зненацька звалилася градом чистого неба,
межи гір закарпатських дерлась по моїх нервах.
Ти світила очима, вабила смуглими рухами,
кожен день обертала на муки, ночі — задухами.
Ти сміялась, на гойдалці грала ногою кульгаво,
ти читала Кареніну, пила ти вина і каву,
ти зливала у мене всі рештки своїх емоцій,
засинала, а я цілувала тебе у очі.
Біля тебе мене блискавиці жваво проймали,
терпкий гамір думок — Синевір. Усе затихало.
І п'ять днів моє серце їли таргани з голови,
п'ять ночей я просила мовчанням тебе: "обійми".
Чи сліпа, може, була, чи, може, ти і не гадала,
що таке може бути. Ти ба, я сама і не знала.
Моїм мізкам потрібен кисень, серцю антибіотик.
Відпускаю, та вже не забуду твій останній дотик.
