|
поки місто розімлілою лінивою кицькою ніжиться у останніх проміннях сонця,
поки ти, позіхаючи, поправляєш вказівним пальцем окуляри на переніссі,
поки кожен новий понеділок наближає до мого підвіконня осінь, немовби човен,
я уперше в житті відчуваю себе потрібною..
бо хто б, як не я, класифікував твої посмішки на: доброзичливу, зацікавлену, винувату, поблажливу та окремо - щасливу,
тобто таку, що абсолютно не контролюється лицевими м'язами,
а ніби душа піднімає кутики губ вказівними дитячими пальчиками,
стає навшпиньки, аби підгледіти, немов крізь замкову шпарину, мене
крізь твої очі..
бо хто б, як не я, пронумерував усі наші зустрічі, при цьому не збившись з рахунку,
кому б не набридло прогнозувати майбутнє, вивчаючи нові родимки на твоїх повіках та плечах?
я це робила навіть усупереч тому, що насправді інколи було на тебе бодай подивитись боляче -
так сильно хотілося простягнути долоню і доторкнутися..
але не мала причини та дозволу, та хіба вони задля цього є необхідністю?
коли гусне повітря між нами, мовби липовий мед, і кожен твій погляд до мого тіла липне,
страх має лишатися поза дверима, ніби взуття,
бо страх - то найбільше чудовисько, яке може вигадати наш розум,
аби тільки почувати себе у безпеці..
ID:
681535
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 03.08.2016 08:24:43
© дата внесення змiн: 03.08.2016 08:24:43
автор: Майя Грозова
Вкажіть причину вашої скарги
|
