Забудь про старі порядки старого світу.
Вони тобі вже більше не знадобляться.
Вони стали попелом, їх заніс вітер
На хмарах нуклідів, що змішані з смаком акацій...
Твої перемоги - причина твоєї поразки.
І завжди земля була губкою бруду й провини.
Але mother nature розкрила можливі відмазки,
Які залетіли частинками у горловину...
***
Ти знаєш, що вітер шумить гострим іклом загрози?
Ти знаєш, що Прип'ять несе води вічної смерті?
Ти знаєш, що грунт захопив довговічні морози?
Ти знаєш, що тут все живе навіки тепер стерто?!
Дерева бетону заснули... Прокинулись хащі.
Куди не заглянь - всюди тиша, ні руху навколо...
Ніяк аж не віриться - як це лишилося нашим?
Тридцятий рік поспіль шумлять вічним сном ліси голі...
На зорі поглянь... Чи ти бачиш сліди Горбачова?
Їх можна й не бачити, хоч так і насправді буває.
Хрестовий похід підкидав їх на Захід. Додому.
До нового краю.
Старі фотографії світлого й темного шляху.
Вони від'їжджають, а більше туди не приїдуть.
Багато піде, і лиш обрані будуть під дахом.
Народжені діти.
Забутий метал полонив заборонену зону,
А довгі алеї покрили порослії трави.
Навколо - ні духу. Та й дух би не втік із полону
Опісля розправи.
Тепер все зникає під покривом старого дому.
Тепер резервація мічена. Стали застави.
Надія все ж є. Проростає на тлі кам'яному
Вечірня заграва.
Біжи, не спиняйся. Біжи, куди очі лиш бачать.
Вузькі чи широкі, забиті, порожні терени.
Накриті туманом, спустошені - вигляд неначе
Це край Ойкумени.
Навколо аж сіро - підручники, зошити, парти,
Ляльки, протигази - давно пилом все припорошене.
І небо, і землі, але довго бути не варто -
Померти там зможеш.
Якщо не Уран, то довершать почате інакші
Мисливці, які полюватимуть суто на всіх. Знов провулок.
Лиш світло в кінці, а навколо бетон - ти не бачиш,
Що певні забули.
Залишився відбиток руки на стіні сіровицвілій,
Хтось хрести малював ще до теми приходу монголів.
Шум напруги - а раптом зіткнеться хтось лицями
У дикому полі?
Останній прохід перед тим, як відкритися світу.
Біжи, бо тебе доганяють титани-мисливці!
Виходь на новий рівень, хай тобі всміхнеться світло
На старій шахівниці.
Тобі повідомили - скоро буде допомога...
Та знаєш, від сталкерів буде бедламу імперія...
І зброя єдина - це ти. Розізлилась погода
Шпилястих прерій.
Хотів ти колись поселитись в чужому готелі...
То от - є нагода. Тепер все Полісся - в долонях.
Та досі полюють... на лапах, у кігтях і перах.
Кров дихає з скроні.
А треба тікати, бо чуйка на кров - більше злості.
А кров - це пожива свята для нових генерацій.
То краще тобі не дивитись на шахи та кості -
У тебе міграція.
Решітка вгорі... Або то вентиляції частка?
А світло летить променями на голову... Небо.
Так хочеться впасти і стати частиною... Пастка.
Не зараз. Не треба.
На поверхах вищих ще досі попахує прірва.
Був вибух. Отак будували життя комунізму.
Єдине світило тепер на пучки відірвуть
Крізь липову призму.
А далі - сходини. А далі - дерева на буквах.
А далі дах стелиться. Далі нема переходу.
Останні хвилини. Три напрями подають руку
Й скидають у воду
Загиблого. Мертвого. Друзі теж є ворогами.
Приховані знахідки дали про себе знати.
Отрута смертельна, висоти і серце, мов камінь.
А міг й політати...
*
Я ледве утік. І до крові мене шматували,
І явно на грані лишався я. Атомні грати...
Та я повернувся. Хрестовий похід лишив пам'ять.
Я буду кохати,
Бо я повернувся звідтіль, звідки тіло виносять.
Не плач... Адже я стою тут, хоч пошарпаний, битий...
Забудь моє слово. І витри замучені сльози...
Ми - двоє в цім світі...
***
Забудь про старі порядки старого світу.
Вони тобі вже більше не знадобляться.
Вони стали попелом, їх заніс вітер
На хмарах нуклідів, що змішані з смаком акацій...
Твої перемоги - причина твоєї поразки.
І завжди земля була губкою бруду й провини.
Але mother nature розкрила можливі відмазки,
Які залетіли частинками у горловину...
Так прагнемо спокою, так хочем бути у злагоді,
Що смерті привозимо поїзди в рідну чужину...
Війна, зброя, бомба і апогей - вишенька-ягода -
Кобзар Фукусіми.
22.04.16
Встелило все тяжкою плівкою урану, побільшало обману.
Покапує обезпритулена водиця із прип’ятського крану.
Дивлюсь у вікна й бачу постаті, промінням обездолені,
Свинець звисає, протигаз тримають руки, обезкровлені.
А ліс, болітця і полинні трави, поникли у надмірній волі…
Ніхто не подарує їм жаданої не мутаційної любові!
Прикрі сі зітхання, крапне темний дощ із хмари обпікання,
Летить за небокрай, і не спита спадає плямою вітання…
Чотири цифри на дозиметрі “Прип’ять”.
Атоми сяйва миготять.
Дозріє ґроно, під плескіт річки Прип’ять!
А я помру від перевищення порогу…
І злечу в пекло я за гріх, за кілька тисяч нищівних проріх!
Як чуттєво написано, шедеврально!
Systematic Age відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як завжди, Юрію, вражаюче, чаруюче, захоплююче, надзвичайно майстерно і талановито. Ви справжній геній. Продовжуйте в тому ж напрямі. Це, безсумніву, ваше. Бажаю успіхів у подальшій творчості.
Systematic Age відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мовби й 15 років тобі, а пишеш, мов ти вже поважного віку... (без образ, добре? )
І дякую, що оцінила!
)
