«ДІАЛОГ В РАЮ»
-За що ти, Боже, так караєш жінку?-
Всевишнього архангел запитав.-
«Невже за райських яблук ніжну шкірку,
Що їх Адам від Єви скуштував?»
Хитнув Владика мудро головою,
І мовив так із вічних вуст своїх:
«Я так хотів, щоб їх було лиш двоє…
Від кривди я беріг, як тільки міг.
Коли їх пара , то живе кохання.
З’явився третій - ревність і сльоза…
Й завжди чомусь у цім протистоянні
Над жінкою проноситься гроза».
- Ти так говориш, мовби її любиш!
Тобі мабуть й самому її жаль?
- Свої творіння лиш злочинець губить.
ЇЇ сльоза , то і моя печаль.
Здивовано спитав архангел знову:
«Тоді чому ти муки ці їй шлеш:
Родити в муках і любити знову,
Коли любов – пекельна мука теж?»
- Бо без кохання жінка ніби мертва,..
Вона неначе квітка без води.
Лиш за любов іде вона на жертву,
Й нове створіння варта народить.
Життя театр… Людина в нім, як лялька!
Її як схочу так і поверну.
Повір, мені її самому шкода палко,
Але ж вона спокутує вину.
- Тоді чому прогнав її на Землю?
Там холодно, а тут завжди тепло!
Без неї твої птахи в саді дремлють,
Й давно у раї сміху не було.
- Бо і Земля – це теж моє творіння.
Вона б зів’яла без жіночих рук.
Без жінки не було б в людей прозріння,
Й поети б не зазнали творчих мук.
Бо це вона сказала перше слово,
Створила дім, зіткала полотно,
І приручила і коня й корову,
І вперше в землю вкинула зерно.
Тож, не шкодуй життя її святого!
Хоч й був жорстоким вигнання обряд.
Хто втратив рай, той створить його знову,
Бо жінка – це і є едемський сад!
Дуже гарно! 
Дякую за насолоду!
