Над містом твоїм чорні хмари нависли.
Тобі знов здасться, що все це навмисно,
І хмари осінні, і подихи вітру,
Що знов на обличчі твоїм сльози витре .
Мов ковдра, листки під ногами навмисно,
Й багаття червоне - калини намисто.
Здається тобі, вони всі проти тебе.
Не знаєш чого їм від тебе всім треба.
Так давить повітря, дихнуть неможливо.
Від всього на світі тобі так тужливо.
Не знає ніхто, ані рідні, ні друзі,
Чому і навіщо ти в смутку і в тузі.
Не знає ніхто, лише ти й небо чисте,
Що хмари сховали від тебе навмисно.
Ти просиш поради, та небо не чує.
Воно також плаче. Воно теж сумує.
Ти ходиш самотньо по місту, блукаєш.
Шматочка ти неба ясного шукаєш.
Та осінь сховала його за завісу.
Чи ж винна вона? Чи ж вона так навмисно?
