Вона заплющила очі, і Сонце, взявши за руки Море, підійнялося до самої стелі Неба. Раптом стало зрозуміло як народжуються Хвилі: насправді саме золотавий мандрівник небесних просторів час від часу випускає Море з рук, а потім знову хапає та підіймає ввись. Ліліана сиділа мовчки та старалась дихати якомога тихіше, щоб не порушувати гру чарівної музики, яка цілком і повністю заполонила її молоде гаряче серце. Вітер холодними вустами цілував дівоче обличчя, волосся, переповнене життєвою наснагою тіло. Здавалося, ось-ось з серця Неба спуститься чудо та заллє весь світ яскравим світлом. Полонена різноманітними приємними відчуттями, Ліліана заснула.
Якась невідома сила тягнула дівчину до Моря! Вона знову і знову потребувала відчути ніжну прохолоду Води, побачити як Проміння сіють золото на нескінчені простори вічної краси та як Вітер грається з Хвилями, дітьми Моря. Казка була зовсім поряд: дивилась просто в душу Ліліани, але чомусь не підпускала близько. Невже вона все життя буде лише прагнути, лише втішати себе можливістю неможливого? Це питання довго мучило мрійницю. Вона часто схоплювалась серед ночі вся в сльозах та шепотіла досить дивні речі, які очевидно були сенсом її життя.
Дівчина прокинулася та широко посміхнулась, її синьо-зелені очі загорілись шаленим вогнем захвату: Хвилі зовсім розбешкетувавшись, скакали мов навіжені! То підіймались до немислимих висот, то спускались низько – низько, кидаючи в неї дрібні краплі солоної Води.
- Яке загадкове, яке неймовірно загадкове Море, - думала про себе Ліліана, - то тихе і ласкаве, як зоряна Ніч, то сильне і раптове, як Блискавка.
Дівчина відчувала якусь спорідненість з мовчазним другом і гадки не мала чому. Та зі сторони все було ясно: Море вбирало в себе цілу низку неймовірних кольорів, яких більше ніде не зустрінеш, а Ліліана мала душу з цілою низкою того, що могла переживати тільки вона.
- Ліліано, я так і знав, що ти тут…- раптом роздався голос молодого чорнявого хлопця.
Він підійшов близько-близько до неповторної чарівниці і, сам того соромлячись, опустив очі.
- Сподіваюсь, ти не забула, - сказав молодик доволі тихо, не сміючи перекрикувати потужний плескіт Води, - що в тебе через пів години виступ.
На обличчі мрійниці з’явилось яскраво виражене хвилювання. Вона нервово глянула на годинника і переконалась, що вже дійсно третя.
- Куди поспішає час? – подумала дівчина.
Ліліана встала з мокрого піску так швидко, що її кучері застрибали, наче пружинки. Вона підбігла до хлопця, легенько потиснула йому руку та з вдячністю глянула в чорні очі, навіть не підозрюючи, що цим всім викличе в ньому бурхливі емоції.
Концерт чудом розпочався в зазначений термін: взагалі Ліліана часто спізнювалась, і всі про це добре знали, проте ніхто ніколи не сварив дівчину, бо боявся втратити можливість ще раз почути неземний голос, пройнятий любов’ю та вірою в кожну людину. Слова її пісень, як Море накриває хвилями пісок, накривали серця людей, роблячи їх набагато кращими. Концерт закінчився дуже пізно, тому Ліліана звернулася до того самого чорнявого хлопця з проханням провести її додому. Максим, саме так його звали, шаленів від одного тільки погляду вродливої чарівниці, тому радо погодився. На душі у нього було так тепло і приємно як ніколи. Парубок отримував задоволення від того, що поряд з ним, так близько, йде Ліліана, подих якої сплітається з подихом молодої Ночі. На відміну від молодика, дівчина всю дорогу думала про Море, про його нерозгадану душу, і на обличчі у неї від цих думок яскріла посмішка. Хлопець взяв руку Ліліани в свою, та вона цього навіть не помітила. Красуня купалася у власних думках, солодких та смачних, як її улюблені шоколадні цукерки. Максим, на горе, подумав, що дівчина знаходиться не у власних мріях, а насолоджується його товариством, тому яскрава та неймовірно щира посмішка, насправді викликана улюбленим Морем, його не дивувала. Вони підійшли до самого дому Ліліани, і молодик неохоче відпустив її руку, та дівчина все ще стояла, як Сонце серед цілковитої темряви. Вона була неймовірно гарною: чорне довге волосся спадало м’якими хвилями на плечі, очі зблизька здавалися ще глибшими та загадковішими, а стан був самою легкістю білих пухнастих Хвиль. Ліліана стояла, мов зачарована, поволі її щоки зашарілися від згадки про мокрий дотик чистої Води. Максим дивився, дивився на дівчину і не витримав! Він знову взяв її ручку, легенько стиснувши, і поцілував так пристрасно як тільки міг. Ліліана нарешті отямилась. Вона була непорушна та мовчазна, а її щоки горіли червоним вогнем. Несподівано дівчина зірвалася з місця і захлопнула за собою двері.
Вдома неймовірна чарівниця, аби хоча б трошки заспокоїти себе заварила ромашкового чаю, сіла біля вікна, та, дивлячись на Зорі, стала думати над тим, що сталося. Дівчина з самого дитинства знала Максима. Вони завжди були найкращими друзями, а тепер цей поцілунок перевернув все до гори дригом. Ліліана не стомлювалась сварити хлопця і все списувати на його легковажність.
- Неймовірно, - тихо шепотіла вона, - у нього ж ціла купа дівок! Чого це він раптом надумав чіплятися до найкращої подруги?
Відповіді не було…Дівчина заснула близько третьої години Ночі, а вранці пішла до Моря, бо належала тільки йому. На превеликий подив, вона зустріла там Максима. Раніше він не надто переймався безкінечною красою Водних просторів. Дивовижна чарівниця сіла на пісок, зробивши вигляд, що не помітила молодика, та він не забарився сісти поряд. Хлопець повернув до Ліліани своє обличчя і став пильно дивитися на неї.
- Ти мене відволікаєш, - почув він нарешті такий ніжний голос чарівної арфи, яка мала будь-що заграти для нього, бо інакше квітучу весну задушить смерть.
- Вибач, та я не маю сил відірвати погляду.
- Я тебе зовсім не розумію! - гаряче крикнула дівчина, - Чого це ти задумав до мене чіплятись?! Невже тобі мало дівчат, які в тебе є? Хочеш зруйнувати нашу дружбу?!! Чого варті пусті слова та вчинки?
- Вони не пусті. Ми справді були найкращими друзями до того як я почав до безтями захоплюватись твоєю неіснуючою глибиною, ніжністю, жіночністю. В моїх грудях тепер два серця і одне з них належить тобі. Я нарешті переконався, що чудо існує. Ти навіть не уявляєш як мені хочеться тебе торкатись, цілувати, спостерігати як з червоних вуст зриваються слова нових пісень. Ліліано, таких як ти не буває! Душею завжди в небі, хоча й ходиш по землі.
Мрійниця довго дивилась на Максима, намагаючись знайти в його очах брехню, але марно. Хлопець говорив правду! Ліліана не знала, що відповісти. Вона похилила голову і заспівала пісню про Море, про легкість його Хвиль та прохолоду. Дівчина час від часу обіймала себе за плечі та стукотіла зубами.
- Тобі холодно, зіронько? – запитав Максим, але дівчина нічого не відповіла. Тоді парубок опустився перед нею на коліна, взяв її маленькі худенькі ручки, притиснув до своїх грудей і став покривати гарячими поцілунками. Ліліана підійняла свої синьо-зелені очі, від яких повіяло пронизуючим холодом і заплакала. Було важко зрозуміти чому, а питати якось незручно. Закоханий наблизив свої вуста до вуст Ліліани і вже хотів поцілувати, та вона раптом зірвалася з місця та підійшла до Моря.
-Я хочу, щоб ти полюбив його так як я. Закрий очі та спробуй відчути палке дихання та могутню силу завжди вільної Води.
Максим приклав нелюдських зусиль, щоб відірвати очі від тендітної постаті найпрекраснішої німфи. Він зробив все так як сказала дівчина і, на превеликий подив, знайшов в Морі і пісню життя, і легкість, і манливу нерозгадану таємницю! Ліліана та Максим сиділи біля могутнього повелителя Хвиль дуже довго, не маючи змоги зупинити свої безглузді фантастичні мрії і встали тільки тоді, коли Море лягло спати. Хлопець висловив бажання провести неймовірну чарівницю, але вона відмовилась.
Цієї чудової Ночі Ліліані вперше наснився Максим! Він поклав їй на плече свою мужню велику руку та став говорити слова кохання. Сама Ліліана посміхалась так ніжно та лагідно як ніколи. Вона відчувала шалене калатання серця і досі незнану радість. Під кінець сну Максим її поцілував, що звело дівчину з розуму.
Прокинулась Ліліана о сьомій годині ранку, неділя закінчилась, і треба було бігти на репетицію. Ліліана поверталась додому пізно і зовсім без сил. Біля свого будинку чарівниця побачила Максима з чудовою мушлею в руках.
- Це тобі, - прошепотів хлопець, простягаючи відкриту руку, - ходив сьогодні на Море, і зовсім випадково її побачив.
- Щиро дякую, - відповіла Ліліана, широко посміхнувшись. Вибач, я дуже стомилась, тому піду спати.
- Звичайно, - погодився Максим, відчиняючи перед нею двері.
Хлопець тепер з’являвся Ліліані у снах кожної Ночі. Він цілком і повністю заполонив її душу. Не маючи сил, стримувати почуття, які в ній вирували, дівчина одного прекрасного Ранку вирушила на пошуки Максима і знайшла його біля Моря. Він стояв непорушно, вдивляючись своїми безодніми очима в безкінечні простори вічної краси, ніби намагаючись зрозуміти те, чого раніше ніколи не розумів. Ліліана підійшла до молодика тихо-тихо, боячись порушити гармонію, яка панувала довкола. Красуня ніжно обійняла Максима за плечі і притулилась своєю гарячою щокою до його спини. Хлопець відчув приплив величезного щастя: та, яку він кохав понад усе, була зовсім близько, була нарешті його. Ліліана та Максим стояли дуже довго, насолоджуючись казковим ароматом, який вбирав в себе палке кохання і Морське свіже повітря. Ніжний, ласкавий Вітер обіймав закоханих і міцно притуляв один до одного, ніби намагаючись зробити так, щоб вони не відпускали один одного. Непомітно прийшла Ніч. Вона сховала в свою широку кишеню все багатство кольорів та барв, щоб нічого не відволікало від Сну. Полонені коханням розійшлися під Ранок, залишивши в душі приємний поцілунок фантастичних сподівань.
Батьки, побачивши в доньчиних очах яскраві промінці жіночого щастя, щиро зраділи, бо їхній дорогій квіточці не вистачало тільки кохання. Дівчина мала і фантастичний голос, і люблячу сім’ю, а тепер в її руках була і мрія кожної дівчини.
Максим та Ліліана не розлучались ні на мить, наче стали однією Хмарою безмежного кохання. Дівчина здавалося приросла до молодого хлопця, та все ж таки особливе місце в її житті займало Море. Тільки воно робило з нею щось дивовижне, наповнювало неймовірною спрагою до життя і палким бажанням прагнути того, що на перший погляд здається нездійсненим. Ліліана точно знала: без повелителя Хвиль її перебування серед буденної метушні нічого не варте. Дівчина полюбляла лежати на мокрому піску і поринати в цілковите задоволення від ласкавих дотиків грайливих Хвиль до її тіла та волосся. З раннього дитинства красуня мала мрію стати частиною Моря, стати такою ж легкою, недосяжно глибокою та незалежною як воно. Ця мрія викликала у всіх, кому дівчина відкривалася, тільки посмішку. Врешті-решт Ліліана раз і назавжди перестала ділитись своїми пориваннями з оточуючими. Все життя уява дівчини малювала одну й ту саму яскраву картину: вона заходить в Море, і його сині Хвилі несподівано приймають тремтяче від хвилювання тіло в свої Водні простори, віддаючи її гаряче, шалене серце дорогому володарю. Ці мріяння доволі часто переривали батьки в пік найвищого задоволення. Вони сподівалися, що фантазії доньки, коли вона подорослішає припиняться, бо напрочуд мрійливим людям доволі тяжко живеться в світі, їх мало хто здатен зрозуміти та прийняти такими якими вони є. Та не так сталося як гадалося! З віком прагнення дівчини тільки зростало, ставало більш твердим і непохитним. Коли Ліліана нарешті закохалась, батьки навіть не сумнівалися, що донька викине свої поривання геть з голови та стане зразковою дружиною і матір’ю. Але це аж ніяк не входило в плани неймовірної красуні! Одружуватись Ліліана не збиралась, бо не хотіла щоб хтось мав на неї право, а що стосується мрії, то вона не полишила б її нізащо на світі, навіть заради кохання всього життя.
Цієї Ночі дівчина все крутилась в ліжку, бо Сон ніяк не знаходив прекрасну чарівницю. Раптом Ліліана відчула як чужа рука боляче стиснула її пальці та потягнула за собою. Через лічені хвилини вона була біля Моря. Рука відпустила дівчину, давши час подумати та прийняти найважливіше рішення в її житті. Ліліана зовсім не вагалась! Вона впевненими кроками ввійшла в Воду і стала чекати Хвилю, яка її забере. Море не поспішало: його солона Вода плюхкалась об ноги дівчини, ніби дражнячи її, воно дивилось своїми мокрими очима просто в душу Ліліани та посміхалось. Врешті-решт дівчині увірвався терпець і вона крикнула голосно як тільки могла вдовольнити її прагнення.
- Візьми мене, невже не бачиш, що я кожною своєю клітинкою безмежно прагну злитись з тобою?!
Море після цих слів обхопило дівчину своїми сильними руками і швидко сховало від нестерпного погляду Неба, яке ось-ось збиралося вибухнути рясним Дощем.
Дівчина не могла повірити своїм очам: вона знаходилась на дні Моря, а поряд з нею плавали яскраві Рибки, лежали дивовижної краси Мушлі та росли морські квіти – Водорості. Ніхто і ніколи в житті не відчував стільки сил та енергії! Диво, яке здавалося таким далеким тепер заполонило вразливу душу повністю. Дівчина не витримала і розсміялася, бо була не в силі стримувати всі свої емоції. Через деякий час невидима рука знову потягнула Ліліану за собою. Дуже скоро мрійниця опинилась в казковому місці! Вода тут вбирала в себе нереальні кольори та величезну кількість світла. Ліліана помітила, що на ній немає одягу, і відчула себе абсолютно вільною. Вона занурилась повністю в теплоту та ніжність Води, яка не забарилася її огорнути. Навколо панувала абсолютна тиша, лише дихання щасливиці порушувало її. Чарівниця жадібно вбирала в себе прохолоду Моря і ніяк не могла насититись. Через деякий час дівчина помітила, що зверху падають маленькі шматочки золота та відразу зрозуміла чий це подарунок. Тільки Сонце здатне на таке!
Ліліана зажила напрочуд щасливо. Ніколи раніше, навіть у піснях, які вона ткала зі свого серця, не було стільки краси. Красуня вже четвертий день знаходилася в Морі, воно цілком і повністю прийняло цілеспрямовану та наполегливу дівчину, проте вона й досі не могла повірити в те що сталося і все терла очі, аби переконатись, що це не Сон. Ліліана відчувала дихання Моря, як ніколи насолоджувалась його запахом, який був набагато яскравішим, ніж раніше, її тіло наскрізь проймала така чудова свіжість прохолодної Води.. Світ, в якому дівчина жила до того, здавався тепер дуже сірим та одноманітним. Чого вартувало тільки заспівати у Воді: голос ставав подібний грі сонячних Промінців у блакитному Небі та вражав глибиною і прозорістю.
Невдовзі до неповторної чарівниці завітали дві дівчини. В руках вони тримали величезні білі фантастичні Квіти, які трохи походили на земні. Пелюстки їхні були майже прозорі, хвилястої форми, листочки довгі та гострі, а серцевина аж очі різала синім-синім кольором. Самі дівчата мали зелене волосся, що спадало до самого низу і чорні блискучі очі. Вони підпливли до Ліліани та вручили їй квіти. Одна з незнайомок заговорила, і неповторній чарівниці здалося, що грає арфа.
- Ліліано, - почала вона, - тепер ти не належиш земному світу, ти стала не просто частиною Моря, ти стала його серцем. Ми дуже тебе просимо кожен день приходити на місце, де Море своїми довгими руками розкидає Хвилі і співати так голосно як тільки можеш. Зрозумій, це потрібно не тільки для втіхи наших вух, це потрібно для гармонії Морської душі,- дівчина говорила палко, час від часу сильно стискаючи руки Ліліани.
-Я дуже хочу вам віддячити, - відповіла жителька синіх просторів, - бо ви змінили моє життя. Переді мною розкрилось таке багатство кольорів, звуків та відчуттів, про існування яких я навіть не підозрювала.
Наступного дня Ліліана пішла туди, куди їй сказала чарівна незнайомка. Вона почала співати і відчула як тепла морська Вода обійняла її, як весняне Небо обіймає Квітку. Дівчина не прикладала ніяких зусиль: голос сам вирвався з її грудей, ніби жив власним життям. Ліліана вперше в житті співала з заплющеними очима. Вчителі музики та вокалу завжди забороняли їй це робити, тому що справжній артист не повинен втрачати зорового контакту з глядачами, та дівчина настільки поринула у свій внутрішній світ, що їй все стало байдуже. Коли вона закінчила, у неї всередині відбувся вибух, і маленька блискуча цятка стала феєрверком сяйва та тепла, що змусило Ліліану затремтіти від задоволення. Дівчина розплющила очі та побачила довкола себе величезну кількість людей! Вони були зовсім непорушними, а на їхніх обличчях не читалося нічого. Ліліана навіть перелякалась: можливо їй тільки здалося, що її голос став трепетом ніжної Зірки та силою могутнього Дуба. Аж раптом всі почали дуже голосно аплодувати, щиро посміхаючись! Це був справжній успіх, успіх про який можна тільки мріяти. Ліліана довго стояла на одному місці, не маючи змоги пошевелити навіть пальцем. Вона й раніше була потрібна людям, та тепер її прихильниками керував неймовірний та нездоланий потяг до її мелодійного голосу.
Найбільше дівчині в Морському світі подобався темп життя: тут все відбувалося дуже повільно, і час не заважав отримувати від справи, яку любиш, цілковите задоволення! Тут все здавалося таким як має бути: без стресів, без поспіху, без порожнечі в душі та втрат власних життєвих принципів через нестерпні умови життя, не було і грошей, від яких деколи залежить спроможність людини належати собі. Мали значення тільки прагнення чистоти та світла.
Одного разу Ліліана сиділа на камені та дивилася на Риб, які пропливали повз неї. Вони махали своїми хвостиками дуже завзято, радіючи святу життя. Дівчина й не помітила, що біля неї вже доволі довго стояв якийсь хлопець. Він посміхнувся, і все навкруги засяяло приємним світлом. Ліліана виявилась не в змозі відірвати від нього своїх синьо-зелених очей. Неймовірна чарівниця сама підійшла до незнайомця та взяла його за руку, і вони побігли швидко-швидко, наче тікаючи від тих днів, коли були не поряд. Хлопець виявився палким прихильником таланту дівчини: він закохався скоріш в її голос. Що стосується самої володарки чоловічих мрій, то їй потрібна була лише краса незнайомця, щоб потішити своє самолюбство. Ліліана нічого не могла з собою зробити! Її вабили очі парубка, світле золотаве волосся, високий зріст та шкіра, що випромінювала сяйво. Тепер вони завжди були разом, трималися за руки і безкінечно посміхалися один одному! Дівчина цілком поринула в світ емоцій та розквітла ще більше, в її очах читалася невимовна радість. Ліліана добре розуміла , що не належить хлопцю, бо кохання може бути лише одне, і вона його вже зустріла. Врешті-решт красуня спробувала заспокоїти свою совість твердженням, що всі творчі люди прагнуть краси, а вродливий хлопець був її реальним втіленням.
Дівчина купалася в світлі, теплі та ніжності. Здавалося, у неї було все для щасливого життя, але ні! Останнім часом в життя Ліліани почало стрімко вриватись її минуле! Неповторна чарівниця сумувала за блакитним Небом, густо засіяним пухнастими білими Хмарками, їй не вистачало Вітру, то сильного і пронизуючого, то лагідного, як обійми матері, вона прагнула Сонячних обіймів, палких та гарячих поглядів золотавого трудівника, Ліліана вже не могла відчути радості дотику босих ніг до зеленої трави. В Морі все було досконало: Вода завжди дарувала приплив енергії та сил, а голос набував надзвичайного насичення. Це те, чого вона прагнула все життя! Все життя Ліліана гаряче та нестримно хотіла стати чудом, яким всі б захоплювались. І тільки тепер вона усвідомила, що все це їй зовсім не потрібно. Досконалість більше не приносила колишнього задоволення! Голос, надзвичайно трепетний та ніжний, був не її, його подарувало таємниче Море, постійний спокій і цілковита тиша теж наскучили, а хлопець з незрівняною красою, який приходив кожного дня, не викликав більше бурі емоцій. Ліліана все частіше згадувала випадок з далекого дитинства, який назавжди врізався в її пам’ять: ще маленькою дівчинкою вона знайшла в лісі червону-червону Квітку, яка була гарнішою за саму красу і радувала око своєю неперевершеністю. Ліліана нахилилась, щоб понюхати її, та запах виявився бридким. У випадку із завжди сяючим хлопцем все було так само. Вона могла безкінечно милуватися його красою, але варто було Ліліані заговорити з ним як безкінечне захоплення та чарівність враз зникали. Парубок був зовсім пустим: його не цікавило нічого, окрім власної досконалої зовнішності. Він через деякий час перестав звертати увагу на Ліліану, бо в його житті з’явилася чарівна дочка Моря. Тепер хлопець прагнув цілувати її вуста та гладити її волосся, легковажність і безкінечна відданість всіляким втіхам дали про себе знати. Ліліана не жалкувала, що він пішов, навпаки – їй стало набагато легше, а серце, яке сварило дівчину кожного дня, нарешті перестало боліти.
- Яке все ж таки неправильне моє життя, - все частіше повторювала красуня, - аж не віриться, що я навіть не вагалася з вибором стати частиною Моря, або залишитись вдома.
Ліліана майже весь час плакала.
- Яка ж я егоїстка! Людина, яка заради успіху та задоволення готова відмовитись від усього та усіх.
Дівчина уявила як боляче її матері з татом. Батьки любили її завжди понад усе, а вона, занурена в свою безглузду мрію, не звертала на них ніякої уваги і навіть не попрощалась, коли вирішила покинути назавжди. Ліліана згадала як вони разом сиділи ввечері на вулиці і чекали приходу Ночі. Всі троє отримували безкінечну втіху від темряви та загадковості, яка в ній панувала. Тепер батьків не стало, і ніхто її більше так не любить як вони. Звісно, окрім Максима. Він милувався нею так, як не здатен милуватись навіть Місяць Зоряним Небом. Тепер його немає поряд, і в цьому винна тільки вона. Ліліана точно знала, що Максим належить тільки їй, бо відданий серцем і душею дуже часто повторював, що не просто закоханий, а прив’язаний до неї безкінечною кількістю невидимих мотузок та, якщо кохання піде від його зіроньки і мотузки порвуться, він буде шукати способи їх зав’язати. Дівчина уявила собі коханого, уявила його напрочуд зажурене обличчя та легеньку щиру посмішку, адресовану спогадам про щасливе минуле. Ліліані стало дуже тяжко на душі: він її ніколи не покинув би, а вона так легко, не роздумуючи пірнула з головою в інший світ.
Ліліана, наче божевільна, ходила Морськими просторами і кричала від болю, вона благала володаря Хвиль відпустити її, але марно. Море постійно нагадувало дівчині, що ніхто не лишав її можливості вибору, нагадувало як вона благала взяти її. Блакитноокий господар не міг відпустити Ліліану, бо мрійниця стала його серцем. Неможливість повернутися назад робила все нестерпним. Дівчина усвідомила, що має змиритись зі своїм становищем та жити далі заради гармонії Морської душі, яку вона не мала права порушувати.
Донька Моря, побачивши страждання Ліліани, вирішила, що це через молодого хлопця, і їй стало дуже шкода дівчину. Зеленоока правителька наказала безсовісному повернутися до своєї колишньої. Яке ж було здивування чарівної Морської красуні, коли дівчина, у неї на очах, відмовила йому. Доньці Моря дуже сподобалася Ліліана, її вразливе, добре серце, і вона прийняла рішення з нею подружитись та розгадати таємницю безмежно сумних очей. Особливих зусиль для цього прикладати не довелося, неймовірна чарівниця потребувала підтримки, тому не забарилася розповісти незнайомці про найбільшу помилку в своєму житті. Донька Моря співчутливо обійняла Ліліану та запевнила її, що все в житті має свій сенс, і неправильний вибір допомагає збагнути цінність здавалося б звичайних речей.
Морська донька провідувала Ліліану кожного дня, і зовсім скоро дівчата стали близькими подругами, а сяючий хлопець зник з їхнього життя назавжди. Він не надто переймався ще одною втратою, бо був схожим на Морські Хвилі, які швидко приходять і швидко йдуть. Дівчина нічим не могла допомогти Ліліані, тому що батько нарешті знайшов чутливу, з величезним серцем перлину і нізащо не захоче її відпускати.
Дні минали… Все навкруги просто кричало красою, звало і манило, та Ліліані до цього не було діла, бо вона цілком занурилася в себе, свої думки і переживання. Дівчина вже дуже давно не бачила батьків та Максима. Чарівна мрійниця боляче прикусила червоні, як кров, вуста і заплакала, її охопив відчай та несамовите бажання повернути час назад. Раптом Ліліана побачила своє відображення на здоровенному водяному дзеркалі та ледь не зомліла: вона стала набагато красивішою. Перед нею був ідеал жіночої краси: біла, наче сніг, шкіра, від якої віяло життям, на її фоні - насичені привабливі вуста, а від синьо-зелених очей тепер можна було осліпнути, в них не читалося ні труднощів, ні розчарувань, ні глибокого горя. Все, що Ліліана відчувала та переживала зовні не проявлялось, її обличчя виражало спокій та тишу,хоч всередині панувала справжня буря. Уява намалювала дівчині маму з татом: на відміну від доньки, вони сильно постаріли. Чарівниця знала,що батьки не тямлять себе від горя, і це дуже ранило її. Все частіше Ліліана згадувала мудрі слова батька, що щастя – це не далека кульмінація людських сподівань, щастя – це саме життя, яке дає змогу дихати повітрям, дарувати тепло та допомагати тим, кому це необхідно. Вона навіть не намагалася зберегти те, що мала, і ображене на неї щастя покинуло її. Яке тепер їй діло до навколишніх барв та сяйва?! Чого варта врода, якщо нею не милується найдорожчий коханий? Максим носив її на руках, дарував ніжність своїх гарячих вуст та ласку теплих чорних очей. Тепер найрідніших людей не було поряд, і Ліліані їх нестерпно не вистачало.
Життя перестало цікавити дівчину, смерть здалася їй порятунком від душевних мук. Думки Ліліани заполонило бажання вбити себе, і це бажання, як би це не звучало, оживило неймовірну чарівницю. Вона вирішила залізти на величезний камінь і стрибнути вниз. Ліліана так і зробила, проте в неї нічого не вийшло: Вода підхопила дівчину та поставила на ноги. Тоді самогубця надумала знайти якихось отруйних плодів, та це виявилось не так просто як здавалося. Через великий проміжок часу Ліліана нарешті побачила червоні-червоні ягоди з неприємним запахом. Дівчина швиденько набила ними повний рот, та цього для неї виявилось мало! Ліліана зупинилась тільки тоді, коли все закінчилось. Тоді красуня впала на спину і сміялась до тих пір поки її в такому стані не знайшла Морська донька.
- Все ясно, - сказала вона, посміхнувшись.
- Подруго, з яких пір ти так полюбляєш ягоди, що пішла за ними на край світу? Тепер довго будеш сміятися, бо така їх дія на організм.
Морська донька підхопила Ліліану та полетіла з нею додому. Дівчина вже й не знала, що робити. Раптом в її голову прийшла ідея вбити себе якимось гострим-гострим предметом. На жаль, його у неї не було, тоді Ліліана згадала про рослину з твердими загостреними пелюстками. Вона взяла в руки камінь, поставила його на величезне страхіття, і він розколовся на маленькі шматочки.
- Те що треба, - подумала красуня.
Ліліана наблизилась до неймовірно гострих пелюсток, та вони вигнулись так, що на них можна було спокійно лежати. Дівчина поверталась додому зі змішаними почуттями: з одного боку їй не вдалося себе вбити, а з іншого, - якщо в неї це не вийшло, значить її життя дуже цінне, і вона мусить його берегти.
Море довго терпіло біль хворого серця Ліліани, сподіваючись, що все мине. Красуня з синьо-зеленими очима й надалі співала, та душевної гармонії могутній володар більше не мав. Після важких роздумів господар Водних просторів вирішив повернути дівчину на землю, звільнивши її тим самим від внутрішніх тяжких переживань, і знайти собі інше серце. Коли дівчина міцно спала, Море взяло її на руки і поставило на берег.
Ліліана й не думала прокидатись: її тіло та волосся по черзі вкривали то Хвилі, то сонячні Промінці, даруючи величезне задоволення. Красуню помітив її друг, який покинув рідний край дуже давно. Він, знаючи любов дівчини до Моря, вирішив, що вона просто заснула ввечері і не повернулася додому. Хлопець не хотів будити Ліліану, яка так солодко спала, тому взяв її на руки та поніс до рідної оселі.
Дівчина прокинулась в обід та відчула, що її огортає не прохолода Води, а легенький Вітерець. Вона повернула голову і у відчиненому вікні побачила білі пухнасті Хмаринки в блакитному Небі, яке намагалось збудувати розкішний палац з непосидячих бешкетників. Ліліана подумала, що збожеволіла з горя, тому не переставала терти свої великі очі. Коли вони стали зовсім червоними, дівчина нарешті повірила в справжність побаченого. Неймовірна чарівниця з шаленим калатанням серця вибігла на вулицю і поринула в обійми Неба. Ліліана стояла нерухомо, наче боячись, що все кудись подінеться. Дівчина повернулась до хати лише тоді, коли на Небі визирнула перша Зірка. Вже будучи в своїй кімнаті, дівчина швидко заснула. Тим часом з роботи повернулась мати. Ліліані стало дуже гаряче і вона прокинулась. Донька відчинила двері, щоб стало прохолодніше та побачила перед собою людину, яка подарувала їй життя.
- Як же ти, матусю, зістарилась, - подумала Ліліана.
Волосся жінки стало сивим, очі – впалими, а обличчя щедро засіяли зморшки. Худі руки матері міцно схопили Ліліану за плечі. Дівчина не витримала, і гарячі сльози болю та докору справедливого серця вирвались назовні. Мати теж плакала від радості та здійснення найбільшої мрії в своєму житті. За час перебування Ліліани в Морі любляча жінка кожного дня молилась і кожного дня збивала коліна до крові, розшукуючи дорогу доню. Ліліана не могла б навіть уявити очі матері, яка прокидається та засинає з єдиним бажанням віднайти рідну дитину. Тепер все налагодиться! Минуле не зможе взяти їх за руки та потягнути в темну безодню відчаю і жахливих страхів. Через деякий час повернувся і батько. Ліліана кинулась йому в обійми та потанула у власних сльозах. Тато ніяк не міг намилуватись своєю дівчинкою, якій Море додало ще більше вроди. Неймовірна чарівниця нарешті зрозуміла наскільки сильно цінує посмішки рідних.
Наступного дня любляча сім’я не могла натішитись один одним. Батько гладив кучеряве чорне волосся Ліліани, а матір лагідно тримала її руку, дивлячись в синьо-зелені очі.
- Скажи нам, доню, де ти була весь цей час? – запитав нарешті тато.
-У Морі.
- Де?! Твоя дитяча мрія все ж таки здійснилась! Ліліано, не смій забувати все те хороше, що з тобою сталося в царстві краси, бо Море розгледіло в тобі те, що інші не помітили б ніколи. Ми повинні були тебе зрозуміти, розгадати, але нам це не вдалося. Вибач, доню. Твій вибір був не тільки найбажанішою мрією, а й формою протесту.
Ліліана поставила свою руку на плече батька і щокою припала до худого тіла в знак того, що в її серці немає злості, в ньому тепер лише любов.
-І ви пробачте мені, - сказала дівчина.
Дивовижна чарівниця недовго знаходилась вдома. Переповнене емоціями серце змусило ноги бігти самі по собі. Дівчина летіла до свого коханого, намагаючись наздогнати шалене калатання серця.Вона зрозуміла, що свобода – це ніщо інше як можливість бути щасливим, можливість не впускати в своє серце тяжкого душевного болю та гнітючих переживань. Ліліана постійно шепотіла слова кохання, які належали Максиму,та хотіла понад усе скоріш опинитися біля Моря, бо не сумнівалася, що він був там.
Хлопець вдивлявся в неосяжні Водні простори очима повними болю втрати найдорожчої людини. Ліліана, так само як вперше, підійшла до коханого та ніжно притулилась щокою до його спини. Максим відчув,що його кров стала дуже гарячою. Закоханий розвернувся і міцно притулив Ліліану до себе, не маючи змоги вимовити бодай слово. Дивне відчуття нестримного польоту та чарівної мінливості охопило обох. Максим навіть не думав розтуляти міцних обіймів, бо мріяв про цю зустріч дуже давно.
- Чому ти не питаєш де я була? – звернулася до коханого Ліліана.
- Потім розповіси. Найголовніше те, що ти повернулась!
Максим торкнувся своєю рукою вуст дівчини, а тоді поцілував. Ліліані здалося, що всередині неї справжнісіньке Сонце, яке своїми промінцями плекає її і дарує неймовірне тепло, розбуджуючи в ній найрізноманітніші почуття. Неймовірна чарівниця дивилася на Максима очима повними кохання і не могла повірити, що він поряд. Цієї чарівної Ночі закохані вирішили залишитись один з одним. Хвилі час від часу накривали їхні гарячі тіла, а Зорі посміхались, радіючи безмежному коханню звичайних людей. Тепер Ліліана та Максим стали частинами одного цілого.
Через деякий час закохані справили гучне весілля. В білій сукні, яка спадала додолу, та з очима наповненими величезною ніжністю дівчина походила на фею, що спустилась з небес на землю. В цей день Зима, розчулена до глибини душі, почала кидати на землю дрібні Сніжинки в знак того, що казка – це не тільки вигадка, яка тішить дитячі вуха, казка – це чудо, яке бачиш та відчуваєш, якщо віриш в нього.
Білий сніг м’яким холодним полотном накрив все довкола, дерева стояли зовсім голі, ловлячи білі сніжинки на свої груди. Повсюди бігали розчервонілі діти, від блиску очей яких можна було втратити зір. Серед них була і Марійка, дочка Ліліани та Максима. Дівчинка вражала всіх недитячим розумом та особливою чарівністю. Максим та Ліліана обожнювали свою доньку, саме вона подарувала їм цілковиту гармонію та внутрішній спокій.
Марія так само як і мати дуже любила Море. Дівчинка ніжно торкалася своєю маленькою ручкою прохолодної Води та шаленіла від погляду синіх Хвиль, її тягнуло до володаря вражаючої краси неймовірною силою.
Стояв прекрасний весняний день: Небо дивилося на всіх та все прохолодними ясними очима, Дерева тягнулися вітами до обіймів з золотавим другом, Пташки співали радісних пісень. Марія гуляла біля лісу, насолоджуючись його красою. Раптом якась невидима рука потягнула її за собою! Через деякий час золотоволоса дівчинка опинилась біля Моря. Володар Хвиль не забарився все пояснити.
- Дівчинко, - звернулось Море до Марії, - ти хочеш стати моїм серцем? Дуже рідко зустрінеш таку чисту та добру людину, тому прошу не квапитись з відповіддю.
- Не варто чекати. Я нізащо не покину своїх рідних, не покину своїх друзів та життя на землі. Я народилася під Небом та Сонцем і не хочу втрачати можливості бачити їх завжди.
- Невже твоє звичайне життя простої людини не затьмарює поривання стати чудом, стати тою, ким не вдасться стати нікому із людей на землі?!
- Ні, не затьмарює.
- Як хочеш так і буде, - відповіло Море, - але не полишай мене і радуй своїми візитами.
-Обіцяю.
Марія, посміхнувшись, залишила володаря Хвиль. Вдома дівчинка все розповіла батькам, і ті невимовно зраділи дорослому вибору доньки.
Море все розкидало Хвилі, навіть не підозрюючи, що краса – це не тільки дивовижні кольори, прохолода та ніжність, це ще й відображення на обличчі тепла та ласки, яку дарують рідні. Володар Хвиль ніколи цього не зрозуміє, бо не є людиною, а тільки людина здатна відчувати інших як самих себе, постійно залежати самопочуттям від страждань та радості інших. Все, що відчуває господар вічної краси є лише тінню справжніх глибоких почуттів.
ID:
610216
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.09.2015 20:27:39
© дата внесення змiн: 29.09.2015 20:27:39
автор: Вікторія Сінкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
