Було то у Львові, акурат в День музеїв, коли місто заполонили культурно-мистецькі імпрези, і львівська публіка торкалась «великого», відвідуючи різного роду виставки, зібрання, фестини, арти.
В одній із виставкових саль львівські митці живопису та фотохудожники презентували нові роботи. Була там і я, позаяк один із моїх друзів причетний до кола митців і не байдужий до такого роду експозицій.
Там було людно, і я спершу звернула увагу на присутніх, що пообступали стенди з полотнами і світлинами. Довелось ставати у своєрідну чергу за духовною насолодою. Переважно молодь (з колежжу Труша, худ.академії) групками, зодягнені, як належить творчим людям, - pin-up-істи, хіпстери з навмисною недбалістю, трешисти.. Я знаю, що у Лємбергу на таких виставкових заходах є певне правило – не лише пооглядати, а й себе показати.
Ну, то менше з тим. Вже визнані митці, з ім’ям, - виділялися своєю харизматичною зовнішністю, поважним виглядом, оточенням колег, знайомих, родини. Було одразу помітно, де винуватець цього свята, а де глядач.
На салі гамірно, жваво обговорюються виставлені роботи, хтось з кимсь зустрівся, хтось, хизуючись високим інтелектом, розумінням стилів і напрямків малярства, намагається пояснити своїм друзям – як побачити конфронтацію поглядів контемпорі-арту і класики.
Тут ми майже впритул підійшли до митця, який біля стенду із своїми творіннями вітався з знайомими та друзями, та так щиро і тепло, що, певно, все своє творче життя вони дружили сім’ями.
Сивуватий художник з розкішними вусами та бородою, гострим поглядом карих очей, стрункий на свої роки, зовні був чимсь схожим на Матісса. За лікоть його тримала дружина, тендітна невисока жіночка в ретро-капелюшку та кратчастому чорно-білому костюмі «аля 60-ті». Вона віталася з гостями, подавала руку чоловікам, кивала головою, і час від часу поглядала на свого чоловіка, ніби хотіла пересвідчитися, як його настрій.
Три пані, що перейшли рубікон бальзаківського віку років з двадцять тому і виглядали підстаркувато-поважно-статечними, у супроводі огрядного чоловіка, врешті дісталися до митця, щоб зложити йому повАжання та засвідчити свою присутність .
- Ооо! Витаєм, витаєм, Зеню! То так приємно, як є нагода зобачити тебе, передовсім, і твої нові роботи!, - тримаючи за руку художника, переразливим голосом зверталась до нього одна з пань, у густо-фільотовій оксаминій сукні з намистом білих перл на шиї…
- Мілю, - чудово виглядаєш, така ж щупла, як була. А пам’ятаєш, як то ми…, - дійшла її черга привітатись з дружиною.
- Зеню! Знаменито виглядаєш, тримаєшся. І ті ж вуса! О, Зеню,- вона хитро помахала вказівним пальчиком з перстнем, примружила очі, - Ти бааатяр, то певно ще й тепер твої студентки обожнюють пана професора?! Пам’ятаю, пам’ятаю»…
Що там пам’ятала друга пані, в гранатовому костюмі з срібною турепкою і волоссям кольору канарки, вже не вдалося розчути, бо той чоловік, огрядний , лисуватий в окулярах в золотистій оправі, вже перебрав естафету вітаннь, і обіймаючи художника та плескаючи його по плечі, казав:
- Тішуся, тішуся невимовно за таку нагоду бачити тебе знов в творчому натхненні. Зараз торкнемося твоїх зреалізованих плянів. Дякую, що пам’ятаєш наше спудейство. Диви, кілько молодіжі тепер є творчої! Най ся вчат в нас, бо то ми були першовідкривачі львівської школи модерну.
Відтак, розвитане товариство приступило до споглядання полотен художника Зеника.
- О! Маестро! Чудово! То є неперевершено. Яка потужна мистецька інтуїція, неповторний твій стиль, дух сецесіону - то твоя концепція. Подивляю, як тобі вдається так узагальнено і водночас знаково зреалізовувати тему. Внутрішня тривога, емоційний стан на межі … Метафорично, фольклорно, я б сказала співзвучно з Клімтом. Вражені, подивовані. Зеню, ти вмієш бути собою!
Незадовго захоплена публіка розійшлася по салі оглядати інші експонати художнього та фотографічного мистецтва, а ми вийшовши з салі фоторобіт, наштовхнулися на ту ж пані у фільотовій сукні, огрядного пана і мисткиню з канарковим волоссям. Вони ділися враженнями і знов в їх розмові фігурував Зеньо та його дружина Міля.
- Ти бачила, бачила ото малювидло? То шо то є? Шо в тому є? Я не хтіла вже нічо казати, але то ані не модерн, ані ніякий сецесіон, то попросту мазанина. Претензіозно і всьо, - нахилившись до пані з канарковим волоссям,казала та, що була в фільотовій сукні.
- А знаєш, він би і не виринув на художник, як би не мав виставки в Канаді в дев’ядесятому році, що йому вуйко зорганізував тоді в Торонті.
- Ну, то , знаєш тут він мав покровителя, того з районної ради, бо Зеня часто виставляли і Ґазети трубіли про його непересічний талант, ну та й то своє зробило. То колись ми всі разом зачинали, але не всім вдалося…
- А Міля, - ти виділа її кОстюм? То вона в ньому ше двадцять літ тому була на виставці Патика. А той капелюшок… Вона як колись не вмілася вбрати, то так і до тепер. Пам’ятаєш її ті сукенки з фальбантами і кльош-спідниці, що на ній висіли, як на вішаку? Не знаю, шо в ній Зеньо ввидів? Але то ж вона донька художника, то так вженився, а тесть його підпирав. Ой, Міля, то є Міля… А зісохлася вся, зістарілась
-А шо ти собі думаєш, - з таким Зеньом ціле життя – то не є легко. Неземний, він, все льотав-льотав…як то казали, віц є такий «ФАцет ладний, три морги саду і фортеп’ян ззаду.» Пам’ятаєш, який він був батяр? То ті всі натурниці, студентки… А що мала вона робити, якось перебула то його творче піднесення.А той його рОманс з оперовою співачкою Аліцією?
- Та певно, що пам’ятаю, меццо сопрано. В той час то мало дуже широкий розголос в колах театру, тривало, аж поки вона не виїхала до Торонта. Тепер-то він вже дав дупі сіна. Але хто його знає.
- Не кажи…Попросту то були колись частіше якісь зібрання, вечори, ми стрічалися і були обзнайомлені з всіма подіями, а тепер все рідше видимося.
Саля жила своїм життям, довкола витав дух високого мистецького заінтерисОвання
ID:
587703
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2015 02:13:13
© дата внесення змiн: 04.02.2016 23:56:32
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
