Лина Костенко «Берестечко»
Часть 26
МНЕ МЫСЛИ ЗА НОЧЬ ДУШУ УТОМИЛИ.
Леса шумят, лист снова шелестит.
И вновь петух показывает силу
В селе пустом. Как надо прокричит.
Откуда это? Ведь везде разруха.
И дома нет ни петуху, ни псу.
Лишь звери дикие, раскрыв глаза и уши,
Добычу свою в зарослях пасут.
И козы не добитые панами
Всё ходят по деревне табунами.
И рядом расположен дикий сад.
Здесь раньше было всё в большом порядке.
Печные трубы больше не дымят,
Не уцелела ни одна здесь хатка.
Лишь только тлеет на кресте рушник.
Летит в бескрайней выси поднебесной.
Гнобили. Уничтожили… Убит
Народ, здесь живший праведно и честно!
МНЕ - ТЕНЬ ВЕКОВ ТА КРЕПОСТЬ НАД ЯРАМИ.
Вчера её по кругу обошёл.
Надыбал хатку: две оконных рамы,
Обтянутых свинячим бурдюком.
ТАМ НА ЗАБОРЕ ГЛЕЧИКИ ЗАСНУЛИ,
В дворе томится старенький возок.
И курка, цвета загнанной косули,
Гребёт нещадно камни и песок.
А вот и тот, кто всех нас рано будит.
Здесь меня пёс облаял, накричал.
Здесь только я. Лишь звери, а не люди…
Но вот внезапно подошёл гончар.
Бурчит дедок. Обычно дедуганы
Глаголят, что вот в юности моей…
Станок при этом крутит он ногами,
Посуда улыбается сильней.
Пыхтит и печь, и мой престарый дед,
А домик укрывает очерет.
Дед говорит: «Сейчас едва хожу,
Но всё кручу ногами обертаса.
Лошадку раньше было запрягу,
И в Паволочь всё повезу на Спаса.
Теперь давно нет ярмарок у нас,
Нет и детей, и нет земного рая…
А я свистулек налеплю, как встарь,
И сам на них в три голоса играю!
Который год лишь воздух сотрясаю.
А ты откуда? По делам? Гуляешь?
Быть может, ты в свистульки поиграешь?
Хоть ты купи продукции мою».
И Я КУПИЛ. ЧТО ГЕТМАН НЕ СКАЗАЛ.
Садок. Листочки мелодично шелестят…
Узнал бы он меня, скорей всего б послал.
Меня за Берестечко не простят!
ДА Я И САМ СЕБЯ ЗА ЭТО НЕ ПРОЩУ!
Теперь и сам узнал, как мерзостно бывает.
И даже Соломону докажу:
«Нас поражение лишь гнёт, НЕ истребляет!»
КТО Я ТЕПЕРЬ? Я КАРЛИК, ЛИЛИПУТ.
Раз проиграл – тебя все презирают.
Кулиш от ведьмы мне покушать принесут,
И, как ребёнок, я в свистульки поиграю…
НО БЫЛИ ЖЕ И КОРСУНЬ И ПИЛЯВА!
Я выиграл бы в тысячах Пиляв,
Моя рука ль безжизненною стала?
Или я сам ребёнком малым стал?
Где ж ты былая слава у народа.
Я, словно прах своих сороковин.
Охаян был я и на Малом Броде,
Не верит нынче мне и Чигирин.
Меня возьмут м голыми руками.
Вот поменяю саблю на патык.
Где ж вы мои полковники с полками.
Где ж вы Богун, Пушкарь и Джеджалик?
Смогу ли вам найти я аргументы,
Иль буду дальше, как амёба жить.
В небытие, в позоре умереть мне?
… ИЛИ ВОСКРЕСНУВ, СНОВА ПОБЕДИТЬ?
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 26
ДУМКАМИ ЗА НІЧ ДУШУ НАТОМИВ.
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
Ізвідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть
Та кози, недострелені панами,
усе ще ходять вільно табунами.
Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п'ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
Лиш на хресті зотлілий вже рушник
кудись летить у вирій піднебесний
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
ЦЯ ТІНЬ ВІКІВ — ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.
Учора обійшов її кругом.
Надибав хатку. Дві віконні рами
обтягнуті свинячим бордюгом.
На живоплоті глечики взірчасті.
В подвір'ї світить ребрами гарба.
І курка глинястої масті
вівсяне триння розгріба.
А ось і той, що будить мене вранці.
Тут навіть пес на мене загарчав.
Це, значить, я. А це мої підданці —
єдиний позосталий тут гончар.
Дідусь бурчить, як завше дідугани.
Що все не так, не те що в давнину.
Верстат свій крутить босими ногами.
Гладущики сміються на тину.
В городі піч, на гудинні череп'я.
Старенька хата, крита очеретом.
І каже дід: — Оце вже ледь ходжу,
а ще кручу оцього обертаса.
Колись, було, конячку запряжу
та й повезу у Паволоч на Спаса.
Тепер уже нема тих ярмарків.
Тих діточок, того земного раю.
То я оце їм пищики роблю
та й сам собі у ті свистульки граю.
Котрий вже рік ні горнятка не спродав.
А ти звідкіль? По ділу чи гульма?
Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.
Ну, але що ж, коли дітей нема.
То я в нього купив. І не сказав, що гетьман.
Посиділи. Садок. Листочки шелестять.
А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!
Мені те Берестечко ніколи не простять.
І САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБІ САМОМУ.
Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
Поразка — це поразка. Вона нас істребля.
ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ ІЗ НАЙНИЖЧИХ.
Одна поразка — і пропало все.
Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик
та їсти той куліш, що відьма принесе.
АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?
Де моя добра слава у народі?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!
Мене вже можна голими руками.
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!
Де слів моїх пекучі атраменти?
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.
ID:
574574
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 15.04.2015 14:39:57
© дата внесення змiн: 15.04.2015 14:39:57
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
