Тобі, Пресвітла, теж не все сказали.
Воно й не дивно - це ж тягар нести.
Коли ще буде тої слави,
А біль - це близько, з болем будеш йти.
В очах стемніє і хрестом придушить,
І в серце вп‘ється терен від вінка...
І сивина Його так зранить душу...
Застогнеш зболено, бо це ж твоє дитя...
Обхопиш голову і будеш тихо скніти,
Чекати смерті в п‘ятницю, як в сні...
Два дні ніхто не прийде сповістити,
Що він живий, і дні його нові.
В неділю Ангел не тобі розкаже,
Що Він воскрес, що смерті вже нема.
Чи знала ти? Ніхто уже не скаже.
Що ж... Світло є... І прагнеться тепла.
Потиху камінь обійдеш надгробний,
Побачиш саван і відбитки ніг...
...На голос рідний впаде смертна втома,
І син коханий твій розділить сміх.
А потім світло! Сонце! Небо ясне!
Ах, квіти всюди! пахощі весни!
...Збереш апостолів. Як дітям, все поя́сниш.
Бо їх, наляканих, Тобі вперед вести.
