на стріхах, мов попіл, осіли ворони-черниці,
обличчя мирян замерзали в снігу́-ластовинні.
знов пам'ять малює у ватрі заплутані тіні,
й маршрутки-втікачки зелено-іржаві зіниці.
змальовує чуйно-терпкий, одомашнений хаос.
й як тісно було, коли раптом закрилися двері.
як з задніх рядів пантеон гучно плескав прем'єрі
(коли додивився із нашою роллю артхаус)
як дим запускав у гортані обвітрені руки,
липке піднебіння чіпляв, наче реп'ях колючий.
я й справді вважала, що радість приходить беззвучно,
допоки в ту ніч не почула твій ламаний стукіт.
як дія вина пробивала всю твердь... ін'єкційно.
і сміх перехожих, котрим ми прикрасили вечір.
я й справді не знала, що теплі долоні і плечі,
для мене постануть найкращим у світі снодійним.
тлом північ стискала корсети на во́скових сукнях
свічок, що судомно молились на сонячний промінь.
без цих вечорів мої вени - забруднена повінь,
без тебе вірші - найнезграбніші танці на буквах.
....
на стріхах, мов попіл, осіли ворони-черниці
обличчя мирян замерзали в снігу́-ластовинні.
а, може, жбурнемо за ґрати гнітюче сумління,
й загубимо ключ від тієї в'язкої в'язниці?
хороші образи!
