Нікому не відомо те, про що пишу я.
А як відомо, шо мені з того?
Візьму я ручку кульову в долоню
і напишу вірша. Та про кого?
Всі пишуть, от і я пишу.
Шукаю вихід для моїх дивацтв.
Для примх, забаганок... проте
усім байдуже до моїх багатств
словесних. І чи є ті?
Мабуть нема. Можливо,
ви думаєте, хочу я
на компліменти напроситься.
Та ні. Це просто примха.
Хочу просто. Все. І крапка.
Щось там блимка?
Мабуть думка,
що атрофовано блукає
в світі фремдомови,
як зірка затухаючи палає...
Збентежено я підіймаю брови
і усміхаюсь моєму коханцю.
Моєму іноземному обранцю,
чи може просто бранцю?
Чи розуміє він за чим сумую?
Звичайно ні. І все одно
люблю його,
хоч він ні сном ні духом про що
(чи про кого) пишу я.
Завади мови, мов... їх можна подолати,
якщо вони в любовному житті.
В політиці їх важко осідлати,
щось дуже неприборкані вони.
Російською пишу я чи на солов`їній,
байдуже мусить бути за умов,
що почуття мої на іншій, на одній єдиній
народжуються мові. Без оков.
