Все дитинство у мене асоціюється із деревами. З тих пір я і живу пам’яттю про можливість спостереження крони, а не ниткоподібних зламів – манівців, які тепер існують, полонять нас і звуться ризомою.
Найулюбленішим було абрикосове дерево. Нема сенсу описувати його: кора природи не терпить слів. Кілька років тому його спиляли, бажаючи зробити послугу, полегшити муки, та сьогодні воно знову зацвіло. Цвіт дереться вгору, хоча кора суха, потріскана, але життя має свій меридіан. У наш час природа мусить боротись за своє існування, прислуговувати людині. Відтоді я зрозуміла, що смерть не терпить помічників, навіть тлінний розклад, розпад клітин – це важливий ритуал, шлях до першопопелу; та якщо пришвидшувати загибель, бачиться з’ява краси, мистецтва, але без слів. Там, де люди хотіли пришвидшити смерть, з’явились творіння.
Найвеличніше серед творінь – це смерть поета. Воістину, ніхто не вміє вмирати довершеніше. Коли зникали слова, приходили все нові й нові ідеї, поезії у вигляді дій: газ, мотузка, вода, чорне плесо алкогольної згуби, авто, політ Ікара тощо. Для цього треба було зробити найважливіше – забути про метафізичний сумнів, зробити вибір, або й не робити його, що все одно є вибором.
Коли вже не було слів, лишалось одне - право на magnum opus у вигляді виходу з кімнати людства. «Час ,аби настав вже час», - казав ти собі. І ці останні слова перетворювались за кілька діб у некролог.
