Моє село і я поєднано дитинством,яке виринає з пам"яті схову,чим більше життя шукає світло в довгих тунелях буття.Це той період життя,який тримає трепіт душі у спогадах.
Тиша,що огортає зав"юженим білим покривалом двір,мого дитинства святості святвечора,колядок,щедрівок заполоняє мою свідомість і єство фізичного Я.
Мої дідусь і бабця були духовної правильності люди,з всіх онуків таке виховання відпичаталось тільки в мені.Але тоді,коли дитинство пахло різдвяними колачами, кутьою,воно про це мовчало.Особливість святвечора,тиші,спокою,надій збігається і зараз з різницею в роки.
Таємничий голос вітру підсвистував,то завивав,розгойдуючи дерева,що стояли,як бояри в білосніжних шубах,які від місячного сяйва,чи то від каганців на стовпах,вигравали неймовірним сяйвом смарагдів.У небі веслив місяць- човник між згусточками ртутті розсипаної по чумацькім шляху.
З димарів сірою стрічечкою звивались пахощі свята,які враз підхоплювала віхола і закручувала в зимовому варіанті циганочки.
З тих пір,як бабця навчила мене "Отче Наш"і її розповіді про Святих, про Різдвяну Зірку..., в моїй дитячій голові світ перекидався,я стала менше дивитись під ноги,в більшості зводила погляд до неба,і не уявляла де там всі з бабусених розповідей?.Святвечір для мене починався вже з тих пір,як матуся купувала цукерки і ще різні солодощі і надійно ховала від мене(я могла переполовинити,дуже любила цукерки).Випікались у печі колачики,я любила робити косічку на них,тісто дихало, аж пухкало у дитячих руках.Хустинки сіяли своєю білизною,на спинці стула і чекали,коли в них покладуть ті запашні випічки.
Я вибігала на двір,щоб взріти першу зірку,матуся вже лагодила вечерю на білу ллянну скатертину,запалювали свічку,батько ставив кутю,було дванадцять пісних страв обов"язково.Під столом вимощене кубельце сіна,заносили курку, щоб водились квочки,садили в кубельце(потім її виносили).Молились,вечеряли,а потім,те чого так я чекала,несли вечерю родичам,тіткам,дідусеві і бабусі.Все складено в білу хустинку(два колачі,яблука,груші,солодощі і хто що мав).
І ось я виходжу з теплої хати у зиму(яка не повторилась за моє життя ніколи),де віхола здається ганяє саму нечисту,розкуйовджений вітрисько підганяє в спину,завиваючи то під вухом,то над головою.лякаючи дитячу душу.В руках вечеря в білій полотняній хустині,як символ чистоти,світлості і свята.Видовжені ліхтарі гойдалися у смуглому вечорі,покритім цукровою пудрою заметів,відбивали тінь вояків_стовпів і мою,яка рухалась праворуч,то вибігала відносно,як повертали вулички.Гавкали собаки,відзиваючись на тріск морозної ескадрілі,яка розліталась з під ніг і зависала у витті віхоли.Руки зковував колючий морозенко,який безцеремонно пробирав кожний пальчик.Мої оченята з під вовняної хустини бігали від тінів і підносились до зірок,бо дуже хотілось побачити тих,хто між ними.Виковзані до блиску сліди упряжними саньми,під сніговим прикриттям,підсталяли підніжки і без того втомленим ногам.Хіба могло,щось зупинити,коли ти знаєш,що це сила світла святвечора і чудес?!.
Особливий скрип намерзлих дверей,видавав мій прихід.В сінях стояли відра з замерзлою по верху водою.У хаті очима зустріли мене святі,які відсвічувались від висячої лампади.Бабця діставала рогачем з печі горнята,де була каша полита солодкими сухофруктами,вареники з капустою(вони були трикутничком і з разової муки)грибна юшка,узвар з сливок,чорнослив,кутя стояла в макітрі поливаній з квітами по верхній каймі,дідусь дістає з мисника деревяну ложку для мене.Я розвязую хустинку з гостинцями і припрошую:"просила моя мати,просив мій батько і я Вас прошу на вечерю"поки я куштую їхню вечерю,бабця вже тулить у хустинку свої гостинці.Я краєчком погляду виловлюю кожну цукерку,яка потім буде фантиком на обмін між дітьми.Дідусь відкриває скриню змальовану мальвами,підіймає кришку,там ще одне потайна малесенька і пахощі трав з прядивом верет різнобарвних,якоюсь фантастичною майстерністю іллюзіоніста,дістав грошову купюру,грошову винагороду святвечора і мого приходу,я сором"язливо ховаю у свою мокру кишеньку своєї старої шубки.Я не забуваю запитати бабцю чи Святі знову пильнуватимуть мене,вона засміялась,покрила своєю спрацьованою рукою мою голову:"І не тільки,щей Анголи".Відігріта, з дарунками,я йшла додому,здавалось тінь подобрішала,віхола вже не вила,а десь чувся відголосок сміху,морозенко не відбирав сили у пальчиках,собаки мовчали,мої думки точно знали,бабця казала правду,святі таки бачили,що я йшла по дитячому щаслива.
ID:
471181
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.01.2014 00:34:57
© дата внесення змiн: 22.04.2014 17:50:24
автор: Плискас Нина
Вкажіть причину вашої скарги
|
ГАРНЕ ОПОВІДАННЯ.
